“А в наші дні й повітря пахне смертю...” рядка із чотиривірша, що належить до циклу “Розрив”: Я не тримаю. Іди, благотвори. Ступай кдругим.

Уже написаний Вертер А в наші дні й повітря пахне смертю: Відкрити вікно, що жили відчинити. Вірш це й весь цикл присвячені споконвічній темі любові, що терзає всіх поетів. Однак рядка про повітря, у якому витає смерть, стали для Б. Л. Пастернаку, як і для багатьох талановитих людей того часу, жахливою реальністю

Забуття, загибель, знищення загрожували всім, хто насмілювався щиро виражати свої думки. А думки геніальних людей, відповідно до якоїсь фатальної закономірності, завжди виявляються крамолою в очах держави. Цей закон здається непорушним для Росії. Варто згадати найбільших російських поетів А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова

У Радянській державі гоніння на талановитих людей прийняли застрашливий розмах, і можна, не боячись помилитися, затверджувати, що було загублено чимало обдарованих людей, утвору яких ніколи не побачать світло. Пастернак, Ахматова, Цветаева писали в складні для Росії часи. Тут доречно говорити саме про Росію, а не про СРСР, тому що для всіх мислячих людей того часу Батьківщиною була Росія, як для Пушкіна й Лермонтова

Ті, хто зараз уважаються класиками російської літератури XX століття, були в тридцяті роки практично віддані анафемі. Але ж вони були кращими представниками інтелігенції гостро почувають, стійкими в опорі насильству над словом і одночасно вразливими й ранимими. У ті часи повітря для них у буквальному значенні “пахнув смертю”.

Це були часи, коли багаторазово друкувалися й перевидавалися люди, імена яких нині забуті, люди, наближені до влади. Ті ж, хто мав безперечне дарування, у найкращому разі вважалися третьосортними літераторами, по недогляду попавшими в радянську літературу. Вчитуючись у лірику Бориса Пастернаку, не можна доглянути “крамольних” думок, випадів проти існуючої влади

Це взагалі дуже м'який поет, його більше тягнуть природа, світобудова, любов, думка про творчість. Пророчі мотиви в Пастернаку? Скоріше, можна говорити про правду життя, вона основа його творчості. Він не пророкував, він просто говорив про важливі для кожного людини, що почуває речах

Іноді така розмова стосувалася майбутнього. наприклад, він бачить “...як ти повзеш і як димишся, / Встаєш і будуєшся, Москва”. При побудові фрази вживається теперішній час, але якоюсь мірою це прозріння майбутнього

Є в Пастернаку вірші, у яких виразно відчувається хода часу: Иль я не знаю, що, у потемки тикаючись, Вовек не вийшла б до світла темрява, И я виродок, і щастя сотень тисяч Не ближче мені порожнього щастя ста? Але такі вірші, де ясно б проступав XX століття, рідкість для Пастернаку. Частіше в нього звучать вічні, невичерпні теми. Проте й цей поет піддавався гонінням і навмисно ігнорувався державою, хоча в його прозі також не можна доглянути явних випадів проти СРСР. У Цветаевой багато гірких, розпачливих віршів

Вона теж була жертвою режиму, тоталітарної держави. Вона провела роки в змушеній еміграції, і вірші того років пронизані тугою за Батьківщиною, але не по тій страшній країні, який вона зробилася, а по тій тихій, березовій Росії, який була завжди. Нову Росію, а точніше тих, хто нею зараз править, Цветаева ненавидить: З жиру що лопаються: жир їх “лиск”, Що не тільки що масло їдять, а мозок наш у поемах, у сонатах, у зводах: Людожери в паризьких модах!

Цветаева як губка вбрала в себе весь біль того часу. Скільки літераторів було загублено режимом, скільки з них виявилося в еміграції, скільки перебувало в змушеній ізоляції на власній Батьківщині, скільки покінчило із собою! Серед останніх сама Цветаева.

Вона випила всю чашу до дна: була в еміграції, пережила загибель близьких людей, пішла з життя, не бачачи більше можливості жити, після смерті її творчість замовчувалася й лише недавно стала відомо широкому колу читачів. Вона повною мірою розділила з Батьківщиною її трагічну долю. Але, мабуть, глибше й Пастернаку, і Цветаевой відчула “подих смерті” Ганна Ахматова

Про це багато віршів і самий значний її утвір “Реквієм”. Поема не надумана, що не є плодом уяви талановитої жінки, але пережита, вистраждана. Скорбота Ахматової, її мужність, її гордість породили величезний творчий зліт, і вона створила добуток, що увібрало в себе не тільки її власне, але страждання цілого народу. Уже два перші поетичні рядки роблять разюче по силі емоційний вплив. Досить їх прочитати і вже страшно: Перед цим горем гнуться гори, Не тече велика ріка...

Горі сильніше, ніж сили природи. Як ще сильніше, ще точніше було виразити його? Ахматова знайшла потрібні слова й висловила те, чого не вмів і не зважувався висловити ніхто. “Реквієм” став найважливішою подією в літературі тридцятих років, у тій літературі, що була задавлена й приречена на мовчання, але продовжувала існувати всупереч терору й загибелі. Пастернак, Цветаева, Ахматова, Булгаков, Бунін, Мандельштам імена, які ми зараз вимовляємо голосно й без усякого страху; імена, деякі з яких лише недавно з'явилися на обкладинках книг; імена, які народжувалися в той час, коли “повітря пахнув смертю”. Якби не рішучість людей, що носять ці імена, ми, можливо, ніколи не довідалися б правду про той страшний час тотального терору й зовсім точно втратилися б тої частини нашої літератури, що зараз здається такий природної й зветься “поезія срібного століття”.

Якщо добутку цих авторів пережили настільки страшні часи, те можна із упевненістю сказати, що вони збережуться в нашої і у світовий літературі на довгі століття


Розміщенно Referat в разделе Аналіз змісту Четверг 18 сентября 2014 в 19:46





«А в наші дні й повітря пахне смертю…» (пророчий характер лірики Б. Л. Пастернаку, М. И. Цветаевой, А. А. Ахматовій)Б. Л. Пастернаку