Любов робить нас гідними високого неба, а воно — ще більшою мірою — робить нас гідними любові. Тому люди, духовна глибина яких сягає за обрій, здатні відчути кохання в усій повноті. Дмитро Павличко належить саме до таких людей.

Якими рисами окреслити його творчість? Отак, не думаючи, можна сказати відразу: "Писав про те й про те, відчував ось так". Можна двома словами: "Любов і ненависть". Але саме в них двополюсний сенс життя. Тема кохання, болісного, жагучого, драматично-гострого — одна з характерних рис творчості поета. Першою збіркою, з якою я познайомилась, був цикл поезій "Пахощі хвої". Відкрила і потонула у вирі захоплення жіночою красою, палкого жалю за втраченим коханням, вибагливості в інтимних стосунках. Дуже схвилював мене вірш "Коли ми йшли у двох з тобою"... Неймовірно байдужа, наче бур'ян, топтала дівчина повнозерні хлібні колоски, схилені до землі. Гірко і боляче було бачити закоханому юнакові стоптане золоте колосся:

О, я хотів тобі сказати,

Що те колоссячко вусате —

То невсипущий труд мозільний,

То молодим калач весільний.

Отже, не випадковість розлучила закоханих, бо у вчинку дівчини був не випадок, а "звична" неповага до хліба й людської праці. Це наслідок морального спустошення людини.

Поезія "Два кольори" — твір з джерел народних. Багато років спливло відтоді, коли мати вишила червоними та чорними нитками сорочку для сина. Куди його заведуть невідомі шляхи, з якими людьми зіткне його доля, знає лише Бог. Але отой зв'язок між минулим та майбутнім, оту сорочку пронесе він, як заповіт, як материнську пісню любові й зажури крізь усе життя, зберігаючи назавжди пам'ять про берег дитинства. Вічна тема Д. Павличка спонукає читача до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить його благороднішим. І тоді наче виростають крила, і ти, мов птах, летиш до сонця, бо любов осяває душу людини, хоча її не можна побачити й почути, так само, як і Бога, її дано лише відчувати. Тому це почуття неземне, святе. Але любов буває нерозділеною, і тим глибші страждання душі, чим сильніші почуття. Всесвіт і людина, нерозривний зв'язок між ними, єдиний початок, закони буття — все турбує поета, тому із самого серця линуть рядки:

Дзвенить у зорях небо чисте,

Палає синім льодом шлях.

Неначе дерево безлисте,

Стоїть моя душа в полях.

У поезії "Я стужився, мила, за тобою" ми бачимо народні мотиви, що живлять поетичне слово Д. Павличка. Образ явора стає символом болю і невимовної журби. Обминає його доля, б'ють вітри, а він все згадує яворину "та її кохання молоде". Як приреченість почуттям, що повинні вмерти, лунає останній акорд, сповнений трагізму:

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Багато віршів Д. Павличка покладено на музику. Серед них яскравими діамантами виділяються пісні: "Впали роси на покоси", "Син", "Віконце", "Лелеченьки". Будемо сподіватися, що він порадує нас ще не одною чудовою поетичною перлиною.

Коли читаю вірш "Лелеченьки", то в моїй уяві виникає чудова і сумна картина. Лелеченьки нагадують мені емігрантів, які розлучилися навіки з рідною землею, зі своєю Україною, місцем, де вони народилися, де ступали перші кроки. Ці почуття не замінять ні гроші, ні багатство, бо це духовні почуття.

Любов до рідної землі й інтимна любов пов'язані не тільки в поезії Д. Павличка. Пригадаємо, наприклад, В. Сосюру:

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну!

Весна буяє за вікном, не хочеться сидіти вдома, бо пропустиш найцікавіше: повернення птахів, дзвін дерев і шепіт вітру, плескіт хвиль і посмішку сонця, бо пропустиш побачення, що сама призначила своєму хлопцеві...

Життя не стоїть на місці. Час тече, все змінюється, і дуже добре, коли поряд хтось є, на кого можна покластися, з ким легше долати труднощі. Саме до цього закликає нас Д. Павличко — берегти кохання, бо воно, хоча й неосяжне, але дуже беззахисне. Колючий терен, що зустрічається на шляху, може його подряпати, а може й розбити. Від двох сердець залежить щастя, бо нерозділене воно не може жити, не має права на існування. Перечитуючи рядки Д. Павличка, знов і знов розумієш, що щастя неможливе без кохання. Світанок і пахощі бузку, блакить неба і гомін дітвори сплітаються у дві нитки: червону і чорну, і плести їх удвох — оце найбільше щастя у цьому світі.


Розміщенно Referat в разделе Аналіз змісту Среда 27 мая 2015 в 7:06





“Червоне — то любов, а чорне — то журба”, (Інтимна лірика Д. Павличка) – Твір з української літератури