Дон Кихот, бедний закутковий ідальго, зведений з розуму читанням лицарських романів і що вирішив відновити древній інститут мандрівного лицарства, подібно героям лицарських романів, виїжджає на подвиги на честь своєї уявлюваної «дами» для захисту всіх скривдженому й пригноблених у цьому світі. Але його збруя іржаві уламки озброєння його предків, його кінь жалюгідна шкапа, що спотикається на кожному кроці, його зброєносець хитрий і грубуватий місцевий селянин, що спокусився перспективою швидкого збагачення, дама його серця скотарка Альдонса Лоренсо із сусіднього села, перейменована божевільним Дон Кихотом у Дульсинею Тобосскую. Точно так само пародіюються в романі всі лицарські обряди й звичаї: церемонія присвяти в лицарі, етикет лицарського двобою, деталі «лицарського служіння» дамі (наприклад, коли Дон Кихот наказує «переможеним» його супротивникам відправитися до Дульсинее Тобосской і надати себе в її розпорядження). Також пародіюються обряди «обожнювання» її (самобичування Дон Кихота в горах СьєрраМорени, що нагадує епізод Прекрасного Скорбника в «Амадисе Галльському»). Розпаленіла уява Дон Кихота змушує його у всім бачити блискучі авантюри або чарівництво, приймати вітряні млини за велетнів, постоялий двір за розкішний замок, таз цирюльника за чудесний шолом, каторжників за пригноблених лицарів, даму, що їде в кареті, за викрадену принцесу. Всі подвиги Дон Кихота, чинені їм для відновлення справедливості на землі, приводять до зовсім протилежних результатів

Пастушок Андрію, за який Дон Кихот заступився, після його від'їзду піддається ще більш жорстоким побоям; каторжники, звільнені їм, розбігаються, щоб зробитися знову бичем суспільства. Безглуздий напад на похоронну процесію закінчується переломом ноги в ні в чому не винного ліценціата; прагнення допомогти іспанському лицареві, оточеному маврами, приводить до розгрому лялькового театру, на сцені якого це зображувалося. Всі ті, кого Дон Кихот намагається «захистити», молять небо «покарати й знищити його милість із усіма лицарями, що народилися колиабо на світло». Дон Кихота ображають, б'ють, проклинають, над ним знущаються, і, на довершення ганьби, його топче череда свиней. нарешті, змучений морально й фізично, лицар Сумного образа вертається до себе додому й там, важко занедужавши, перед смертю прозріває

Він знову стає доном Алонсо Кихана, прозваним за свої вчинки Добрим, відрікається від лицарських бреднів і становить заповіт на користь племінниці, із застереженням, що вона втратиться спадщини, якщо вийде заміж за людину, що любить читати лицарські романи. Сатира на лицарські романи була жанром досить розповсюдженим в епоху Відродження (Луиджи Пульчи, Фоленго, народна книга про Гаргантюа), але Сервантес зовсім трансформував цей жанр, поглибивши ситуацію й ускладнивши образ головного персонажа. насамперед він наділив свого героя не тільки негативними, але також і глибоко позитивними рисами, а крім того, додав йому подвійне життя у здоровому й у маревному стані, що робить його майже двома різними персонажами. Далі, Сервантес дав Дон Кихоту супутника, що є почасти його контрастом, почасти його доповненням. нарешті, що не менш істотно, Сервантес привів Дон Кихота в постійне й різноманітне зіткнення з реальним життям, змальованої, подібно шахрайським романам, у вигляді серії картин різного роду суспільного середовища, обстановки або ситуацій, через які послідовно проходить герой

Завдяки всьому цей не тільки безглуздість поводження Дон Кихота виступає отчетливее на тлі реального життя, але й саме його поводження стає засобом оцінки дійсного життя, зображуваної в романі критично. [403] Те, що «Дон Кихот» містить у собі щось більше, ніж сатирові на лицарські романи, було вже давно замічене західноєвропейською й російською критикою. Однак спроби пояснити глибокий зміст роману носили по більшій частині абстрактний, ідеалістичний характер. Тлумачення ці виходили головним чином із протиставлення образів Дон Кихота й Санчо Панси.

Особливою популярністю користувався дуже довгий час філолофськометафізична точка зору, уперше сформульована літературознавцемкантіанцем початку XIX в. Бутервеком і сприйнята А. В. Шлегелем і іншими німецькими романтиками. Згідно Бутервеку в особі Дон Кихота і його зброєносця Сервантес зобразив «вічний» контраст між ідеалізмом і матеріалізмом, альтруїзмом і егоїзмом, мрією й «грубим здоровим глуздом», причому ідеалізм, хоча зовні й виявляється в романі осоромленим, внутрішньо всетаки тріумфує. Подібно дивилися на «Дон Кихота» Шеллинг, Гюго, Вордсворт і Байрон; останній уважав, що Сервантес заподіяв цим романом своїй батьківщині велика шкода, підірвавши в іспанців поняття очести.

З більшим талантом розвив цю точку зору Гейне. на його думку, Сервантес мав намір написати тільки сатирові на лицарські романи, але «перо генія завжди більше велико, ніж він сам», і тому Сервантес, «сам того не усвідомлюючи, написав найбільшу сатиру на людську захопленість і одушевление». Дон Кихот для Гейне втілення «ідеального ентузіазму», а Санчо Панса втілення «позитивного розуму». Але в зображенні Сервантеса виявляється, що «цей останній грає більше смішну роль, тому що позитивний розум, з усіма його загальнокорисними прислів'ями й приказками, всетаки примушений тягтися на смиренному ослу за ентузіазмом». Подібних поглядів дотримувався в основному й Тургенєв (див. його мовлення «Гамлет і Дон Кихот»), що вважав, що в особі Дон Кихота Сервантес зобразив «жертовний початок», «віру в істину», безкорисливе служіння високому ідеалу

Дуже близька до цих поглядів також досить розповсюджена в західній критиці «психологічна» інтерпретація роману, що бачить у ньому зіставлення двох різновидів людської натури, двох типів щиросердечного складу, однаково законних і неминучих в усі епохи, палкого мрійника й тверезого, розважливого практика. набагато ближче до істини, чим обоє ці тлумачення, однаково абстрактні й неісторичні, виникле в середині XIX в. культурноісторичне тлумачення роману. Його вперше сформулював іспанський літературознавець А. Дуран у такий спосіб: «Сервантес осміяв у своєму романі комічно перебільшена свідомість вищих класів, протиставивши йому тверезість і розважливість класів середніх і прозаїзм простого народу, чий боязкий, схований, недовірливий і егоїстичний характер зложився під ярмом деспотизму й інквізиції. Дон Кихот, священик і Санчо Панса утворять єдність іспанського суспільства того часу». [404] Однак і це тлумачення не є повним розкриттям складного змісту роману

Глибше виразив цю думку Бєлінський у замітці із приводу виходу у світло «Дон Кихота» у перекладі К. Масальского (1838): «Дон Кихотом» почалася нова ера мистецтва нашого, новітнього мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напрямку роману й звернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його добутку, але й високим художнім його достоїнством: всі особи його роману особи конкретні й типові. Він більш жваво писав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів, може бути, всупереч самому собі, своєму наміру й меті»1. (1 Бєлінський В. Г. Полн.

собр. соч., т. 2. М., 1953, с. 424.) насамперед Сервантес зрадив у своєму романі осміянню не тільки лицарські романи як літературний жанр, але й саму ідею лицарства. Осміюючи лицарські романи, він боровся зі старою, феодальною свідомістю, що підкріплювалося ними й знаходило в них своє поетичне вираження. Він протестував у своєму романі проти всього світогляду правлячої верхівки Іспанії, питавшейся відродити на нових основах «лицарські» ідеї, і в першу чергу проти феодальнокатолицької реакції, що підтримувала цієї ідеї

Сервантес засуджує не самого Дон Кихота, наділеного їм рисами рідкої щиросердечної шляхетності, доброти й розважливості, а ті маревні лицарські ідеї, які опанували уявою бедного ідальго. Останнє могло трапитися лише тому, що Дон Кихот весь спрямований у минуле, того, що він, по вираженню Бєлінського, «втратився всякого такту дійсності». Це минуле мир лицарства, що Дон Кихот намагається відновити. Він діє сліпо, дотримуючись готових норм і правилам, вичитаним їм зі старих книг і віджиле своє століття, воно не вміє й не хоче зважати на реальні можливості, зі справжніми потребами й вимогами людей, з дійсним положенням речей. Невідповідність між прагненнями Дон, що фантазує, Кихота і його можливостями породжує смутний комізм його образа

При цьому Дон Кихот у положенні «лицаря» не тільки комічний, але й соціально шкідливий. Абстрагованість його принципів, його відрив від дійсності породжують цілий ряд пагубних непорозумінь. У своїх авантюрах Дон Кихот не тільки постійно терпить невдачі, але й сіяє навколо себе руйнування. Його божевілля тим небезпечніше, що воно заразливо, як це видно на прикладі Санчо Панси. Показуючи анахронізм лицарських ідей і разом з тим шкода їх, Сервантес викриває все те, що перегукувалося з ними в іспанській сучасності

[405] Просторікування божевільного Дон Кихота про лицаря, що пливе за 3000 миль у невідомі краї, щоб зробити там небувалі подвиги мужності й сили, оповідання його про чарівника Маламбруно, що переноситься на своєму чудесному коні те у Францію, то в Потоси (місцевість у Південній Америці, де перебували найбагатші срібні рудники), прямо пов'язані з новим іспанським духом авантюризму, що засуджується Сервантесом. Характерно, що вже сучасники бачили в деяких епізодах і окремих образах роману натяки на конкретні події й особистостей того часу. В XVIII в. автор «Робинзона Крузо» Даніель Дефо вважав, що під видом Дон Кихота Сервантес зобразив нещасливого начальника «Непереможної армади», посланої для скорення Англії й потерпілу страшну катастрофу, герцога МединаСидонию. насправді образи Сервантеса мають більше загальне значення й не розшифровуються так просто; проте, зв'язок їх з політичною сучасністю Іспанії в цілому безперечна. Однак якщо Сервантес і висміює Дон Кихота, те разом з тим він повний глибокого внутрішнього співчуття кнему.

Засоби, застосовувані Дон Кихотом, безглузді, але сама мета його гарна. Сервантес усіляко підкреслює високі моральні якості, безкорисливість, великодушність Дон Кихота, його искреннее бажання принести людству користь. За словами Санчо Панси, його пан володіє «голубиним серцем».

У мінути розумового просвітління, коли Дон Кихот забуває свої лицарські фантазії, він надзвичайно привабливий з усіма простий в обходженні, винятково людяний і розумний. Його мовлення викликають замилування слухачів, вони повні високої гуманістичної мудрості. Чудові щодо цього ради, які Дон Кихот, дає Санчо Пансе перед вступом того в керування «губернаторством»: «Заглянь усередину себе й постарайся себе пізнати, пізнання ж це є наитруднейшее із всіх, які тільки можуть бути. Пізнавши самого себе, ти вже не станеш надуватися, точно жаба, що побажала зрівнятися з волом» (баєчний образ, цілком застосовний до офіційної Іспанії, стремившейся перетворитися: у всесвітню державу, що окончилось повним її банкрутством). Дон Кихот продовжує: «Про своє худородство, Санчо, говори з гордістю й визнайся не червоніючи, що ти із селян, тому що нікому не прийде в голову тебе цим соромити, як тільки ти сам цього не соромишся...

Помни, Санчо: якщо ти вступиш на шлях чесноти й будеш намагатися робити добрі справи, то тобі не прийде заздрити справам князів і сеньйорів, тому що кров успадковується, а чеснота здобувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, що такої цінності не має». В іншому місці Дон Кихот повчає Санчо в такий спосіб: «Родоводи бувають двох видів: інші ведуть своє походження від можновладних князів і монархів, однак рід їх із часом поступово убожіє й звужується, подібно переверненої долілиць, вістрям піраміді, інші вийшли із простолюду, але помалу піднімаються із щабля на щабель і нарешті стають знатними панами. У такий спосіб різниця між ними та, що одні минулого колись тим, чим вони вже не є нині, а інші нині є тим, чим вони не були колись». [406] Або ще: «Чесноти роблять кров шляхетної, і більшої поваги заслуговує людин скромного походження, але доброчесний, чим знатний, але порочний».

Про волю Дон Кихот, після того як вони покинули герцогський замок, говорить Санчо так: «Воля», Санчо, є одна із самих дорогоцінних щедрот, які небо виливає на людей; з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що таяться в надрах землі, ні ті, що приховано на дні морському. Заради волі, так само точно як і заради честі, можна й треба ризикувати життям, і, напроти того, неволя є найбільше із всіх нещасть, які тільки можуть трапитися з людиною. Говорю же я це, Санчо, от до чого: ти бачив, як за нами доглядали і яким оточували достатком у тім замку, що ми тільки що покинули, і, однак ж, незважаючи на всі ці розкішні страви й прохолодні напої, мені особисто здавалося, начебто я терплю борошна голоду, тому що я не вкушав їх з тим же почуттям волі, як якщо б все це було моє, тим часом зобов'язання, накладаються благодіяннями й милостями, представляють собою пута, що стискують волю людського духу». Зовсім в іншому виді з'являється Дон Кихот, коли їм знову опановують його настирливі ідеї. Однак повного розриву між цими двома обликами його немає. Іноді й у стані божевілля він висловлює глибокі й шляхетні думки; такі, наприклад, в епізоді з каторжниками його слова, вимовлені безпосередньо перед нападом на конвойні: «перетворювати ж у рабів тих, кого господь і природа створили вільними, представляється мені вкрай жорстоким».

Іноді навіть його втручання в чужі справи виявляється аж ніяк не безглуздим, наприклад, коли на весіллі Камачо він оголює меч у захист бідняка Басилио й цим сприяє успіху закоханих. У двобої з лакеєм Тосилосом він поводиться шляхетно й майже зворушливо. У ряді інших випадків (зустріч із пастушком Андресом і т.п.) навіженство Дон Кихота проявляється лише наприкінці авантюри, тим часом як перші спонукання його досить розумні й гідні. Особливо піднімається Дон Кихот у тих главах другої частини роману, де зображується його життя при герцогському дворі: на тлі царящих там вульгарності й бездушшя його щиросердечна шляхетність виступає ще отчетливее.


Розміщенно Referat в разделе Конспекти занять Воскресенье 2 марта 2014 в 10:08





«Дон Кихот» як пародія на лицарські романи – Твір по добутку М. Д. Сервантеса “Хитромудрий ідальго Дон Кихот Ламанчский”