«Фігура умовчання» зустрічається в дуже цікавих міркуваннях ДонКихота «про військову справу й науки», інакше кажучи, про порівняльне достоїнство солдата й чиновник^чиновникаурядовцяграмотіячиновника. Донкихот віддає першість воїнові головним чином на тім підставі, що ціль військового справи забезпечити людям мир, а мир вище благо, яке існує на цьому світлі. В епоху бурхливої військової діяльності Іспанії, коли вона скоряла тубільні імперії в Америці, мріяла про завоювання «єретичної» Англії, воювала з Нідерландами, затівала нові «хрестові походи» проти турків (походи, пам'ятні Сервантесові, покаліченому в битві під Лепанто), Сервантес не знайшов потрібним сказати хоча б одне слово в похвалу війнам, які вела Іспанія за розширення своєї могутності й у захист «щирої» віри. Таким способом, не компрометуючи себе, він досить ясно виразив своє відношення до зовнішньої політики Пилипа II і його спадкоємців. настільки ж певне відношення Сервантеса до духівництва, хоча його висловлення на цей рахунок також надзвичайно замаскированни.

В «Дон Кихоте» особи духовні зовсім не показані у своїй специфічній практиці. Не вважаючи деякої кількості ченців, студентів богослов'я й священиків, що беруть участь у дорожніх авантюрах ДонКихота як статистів, у всьому романі виведений усього лише один священнослужитель, що має певну фізіономію, це друг ДонКихота, священик того села, де живе герой. Викриваючи однаковою мірою як спроби пожвавити стару ідею лицарства, так і новий культ грошей і наживи, Сервантес ополчается проти всього сучасного йому укладу й світогляду офіційної Іспанії: проти тиранії абсолютизму, божевільних військових авантюр, засилля духівництва, проти чванства й привілеїв аристократії, хижацького керування країною, що приводили до зубожіння найбільшої частини населення. Свої гуманістичні ідеали він виразив як у показі широких картин народного життя, на тлі яких розгортаються пригоди його героїв, так і у висловленнях головних персонажів роману, вустами яких явно говорить сам автор. Деякі з таких думок, наприклад про знатність і шляхетність, уже були наведені вище.

Однак, через крайню суворість цензури, Сервантесові, що не бажав бачити свою книгу спаленої на багатті або, може бути, навіть самому потрапити на багаття, доводилося бути дуже обережним і нерідко маскувати свої думки. Щодо цього досить показові не тільки прямі висловлення Сервантеса по різних питаннях, але і його умовчання. Дуже характерно, що в романі, у якому виведене кілька сотень персонажів, показано дуже небагато представників аристократії, а якщо вони й з'являються, то змальовані самими скупими й загальними штрихами. Такі герцог і герцогиня в другій частині, схожі на маріонеток у порівнянні з іншими персонажами роману, яскравими й живими

Сервантес дуже тонко дає відчути всю порожнечу й нудьгу їх пишними, наповненими церемоніями життя, що змушує їх зрадіти як бажаній забаві зустрічі з ДонКихотом і його зброєносцем. Замість усякої оцінки поводження герцогської пари Сервантес обмежується одним обережним посиланням на фантастичного арабського автора, що нібито сочинили повість, що переказується їм в «Дон Кихоте»: «Із цього приводу Сид Амет зауважує, що жартівники, на його думку, були настільки ж божевільні, Освічений і розважливий, що завжди вміє дати гарну пораду, що виявила під час огляду бібліотеки ДонКихота тонкий літературний смак, що піклується про справи ДонКихота і його видужанні, він нічим не схожий на священика, і ніхто б не догадався про його приналежність до цієї корпорації, якби не його плаття. Жодного разу у своїх розмовах з ДонКихотом або іншими особами він не прибігає до релігійних або моральноповчальних доводів. З усім цим варто зіставити багатозначне висловлення ДонКихота про «пустельників нашого часу» (тобто про іспанських ченців кінця XVI початку XVII в.), у якому Сервантес маскує свою думку, вносячи у свої слова гострий сарказм: «Нинішні пустельники нітрохи не схожі на тих, які рятувалися в пустелі єгипетської й прикривалися пальмовими листами, а харчувалися коріннями. Однак же не зрозумійте мене так, що, озиваючись із похвалою про колишніх пустельників, я не хвалю нинішніх, я лише хочу сказати, що нині пустинножительство не сполучено з такими строгостями й позбавленнями, як колись, але із цього не треба, що нинішні пустельники дурні; напроти того, по мені вони всі гарні, і якщо навіть взяти гірший випадок, однаково лицемір, що причиняється доброчесним, менше зла творить, ніж відвертий грішник».

Незважаючи на те, що, за словами Рикоте, серед них «були стійкі й справжні християни» і що «усюди, куди б не закинула нас доля, ми плачемо по Іспанії: ми ж тут народилися, це ж теперішня наша вітчизна», він всетаки знаходить, що «ми наше вигнання заслужили», і далі жертва розхвалює свого ката, поширюючись про «милосердя й правосуддя» Веласко де Саласара, якому було доручене виконання цього указу і який насправді був добре відомий як своєю жорстокістю, так і хабарництвом. Ясно, що Сервантес змушує Рикоте говорити протилежне тому, що він і разом з ним автор насправді думають. Зате у вуста Санчо, користуючись блазнівським на вид характером цього персонажа, Сервантес влагает дуже сміливі й відверті зауваження. Збираючись стати губернатором, Санчо говорить: «Я сам не раз бачив, як посилали ослів керувати, тому якщо я візьму із собою свого, то нікого цим не здивую». Коли його здумали як губернатор величати «Доном Санчо Пансой», він відразу ж відхилив цю честь, заявивши: «Мене кличуть просто Санчо Пансою, і батька мого кликали Санчо, і Санчо був мій дід, і всі були Панса, без усяких донів так распродонов.

Мені здається, що на вашім острові донів куди більше, ніж каменів, ну так добре, господь мене розуміє, і якщо тільки мені вдасться погубернаторствовать хоча б кілька днів, я всіх цих донів повиведу: коли їх отут така загибель, то вони, вуж вірно, набридли всім гірше комарів». Один із законів, виданих Санчо Пансой під час його губернаторства, забороняв сліпим розспівувати про чудеса, «якщо тільки вони не можуть довести, що чудеса ці дійсно відбулися»; крім того, він мав намір закрити у своїх володіннях ігорні будинки, викорінити всіх ледарів і тунеядцев і т.п. Якщо Сервантес ухиляється від зображення у своєму романі верхів суспільства й духівництва, то він дає в ньому широку картину народного життя, зображуючи правдиво і барвисто селян, ремісників, погоничів мулів, пастухів, бідних студентів, солдатів, трактирних служниць і т.п. Всіх цих маленьких людей, що ходять «по землі просто ногами», він описує об'єктивно й різнобічно, не приховуючи грубуватості, жадібності, сварливості, схильності до крутійства багатьох з них, але в той же час підкреслюючи величезний запас, що таїться в них, працьовитості, активності, оптимізму й добродушності. Сервантес повний сині іспанського народу; у яснім і тверезому відношенні до життя; у викритті всякої соціальної неправди й насильства; у глибокій любові й повазі до людини, про яке говорить ця книга; у тім оптимізмі, яким вона дихає, незважаючи на смутний характер більшості її епізодів і на пронизуючий її сум; в апології здорових і правдивих людських почуттів

Всьому цьому відповідає чудова реалістична мова роману, ясний, барвистий, богатий відтінками, що увібрав у себе безліч елементів народного мовлення


Розміщенно Referat в разделе Аналіз змісту Четверг 15 января 2015 в 16:56





«Фігура умовчання» у романі «Дон Кихот» – Твір по добутку М. Д. Сервантеса “Хитромудрий ідальго Дон Кихот Ламанчский”