Люди повинні пам'ятати, що природа — це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.

Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину — і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя.

Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з'явилась «Лісова пісня» — твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків.

Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує:

Ой, ті люди

З-під стріх солом'яних! Я їх не зношу!

Водяник не підтверджує Русалку, адже йдеться про дядька лева, а він приятель лісовим мешканцям.

Так намічається лінія: людина і природа, залежність їх взаємин від духовного світу людини, її характеру.

Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник — конкретно про дядька Лева. Отже люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати «три ночі місячні поверх води», а у відповідь чує: «Я — вільна, як вода!» У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила, здатні пробуджувати всі земні сили. Після зустрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна людина. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразили її чутливу душу. «Весна ще так ніколи не співала»,. — каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна — на сопілці грала людна.

Лісовик квапиться застерегти свою доню:

...минай людські стежки, дитиною

Бо там на ходить воля, — там жура

Тягар свій носить. Обминай їх, доню:

Раз тільки ступиш — і пропала воля: -

Мавка щиро дивується:

Ну, як таки, щоб воля — та пропала?

Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському і про неможливість знищення волі у вільному світі — в майбутньому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка. Природа має чарівні властивості:

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни...»

І снилися мені все білі сни.

Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавчині слова зачарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: «Як ти говориш...». А у відповідь чує захоплені: «Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я no-колишуся». І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос:

Як солодко грає,

Як глибоко крає,

Розтинає білі груди, серденько виймає!

Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільної природи, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки.

Природа оддячує своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти.

Таким люблячим природу як власний дім у творі обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куця.

Мудрість і сила людини — в єднанні з природою, яка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав'язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли, яке дерево використати для потреб господарства, тому «так, як сей рік», коли жила в Лукаша Мавка, «хіба коли родило». Вона ще й оселю прикрасила «умаїла квітами попідвіконню — любо подивиться!». Отже, для Мавки працювати — це творити «красиве і корисне», розумно втручаючись в природу. Бо вона — це часточка землі, її духу животворящого. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть в собі зла:

Я обізвуся до них

Шелестом тихим вербової гілки,

Голосом ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з вітів моїх.

Символами рідної землі, її краси постають верба і сопілка. Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму в своє лоно: вербичка, якою Мавка стала після прокльонів Килини, а потім спалахнула ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки. Вона розбудили Мавку, покликала її до життя й любові, солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь безсмертна Мавка обізветься теж «голосом ніжним тонкої сопілки», мелодією, яку напровесні Лукаш «вигравав, мрії збираючи в гаю», і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса — вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.


Розміщенно Referat в разделе Аналіз змісту Понедельник 17 февраля 2014 в 22:44





Ідея гармонії людини і природи (за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня») – Твір з української літератури. Творча робота