1. Жанр розповіді. 2. Легенда тульського зброяра. 3. Лівша й російський народ. У лівші я мав думку вивести не однієї людини... там, де коштує «лівша», треба читати «російський народ». Н. С. Лєсков Як визначає тлумачний словник, розповідь це двухголосое оповідання, стилізоване під усний монолог оповідача, жанр усної прози не казкового характеру. Це не оповідання діючої особи. Оповідач або оповідач орієнтується на слухача й веде оповідання від себе, зі своїми інтонаціями. Звичайно оповідач використовує у своєму мовленні засобу, які роблять текст схожим на добутки усної народної творчості (фольклорні). Оповідач наслідує казкову, билинну лексику, селянському говору, використовує застарілі слова й просторіччя, діалектизми, жаргонізми. Його мовлення не сковане літературними нормами. Звичайно розповідь випереджає розгорнутий виклад подій, які відбувалися до зав'язки основної дії. Оповідач не тільки переказує хід подій, але й дає йому свою оцінку, так само як і вчинкам героїв, характеризує всіх діючих осіб. Думки героїв викладає автор. Характер оповідання монологічний, але він припускає в силу своєї стилізації під усне оповідання настрой на відгук слухачів. Тому оповідач постійно звертається до них. Розповідь звичайно викладається з того погляду, що властива оповідачеві, тільки при дотриманні цієї умови розповідь досягає справді художньої форми. Позиція й мовлення оповідача відрізняються від авторської. Саме в цьому складається художній ефект розповіді. Він може супроводжуватися авторськими словами введенням, перебивами, післямовою. Н. С. Лєсков широко використовував у своїй творчості фольклорні традиції, досягаючи дійсності в зображенні народного життя. Це відповідало загальній культурній ситуації після реформи 1861 року. Саме тоді дослідники російського фольклору А. Н. Афанасьєв, П. Н. Рибников, М. И. Якушкин записували збірники казок і билин. Для Лєскова вивчення фольклору було ключем до «народної душі», у фольклорі бачив він джерела сучасної Росії. Він, по власному визнанню, виріс у народі"; і знав його не по розмовах, а виходить, був об'єктивним в. його зображенні. Дотримується об'єктивності автор і у Своєму «Розповіді про тульського косого Лівшу й сталеву блоху». «Лівша» уперше був опублікований у журналі «Русь» за 1881 року. Критика. Л. Волинський назвав його «набором блазнівських виражень у стилі потворного юродства». У першому виданні книги 1882 року письменник увів підзаголовок «Цехова легенда», написав передмову до розповіді, що раніше, у журнальному варіанті, було виноскою до назви. У передмові говорилося, що автор не знає, де взяла початок ця спеціальна оружейничья легенда, але записав він її в Сестрорецке від старого тульського зброяра. Також автор говорить, що легенда «виражає собою гордість російських майстрів рушничної справи. У ній зображується боротьба наших майстрів з англійськими майстрами, з якої наші вийшли переможно й англійців зовсім посоромили й принизили. Тут же з'ясовується деяка секретна причина військових невдач у Криму». Роль передмови в тім, щоб увести оповідача, носія певної свідомості й світовідчування. Автор у передмові передає нитка оповідання іншій особі, оповідачеві, носію особливого мовного стилю, охарактеризованого його професією (зброяр). В оповідача немає ніяких конкретних рис це означає, що він говорить від імені народу. Він розповідає народну легенду, що могла обростити слухами й домислами, перш ніж дійшла до читача. Подробиці розповіді були настільки достовірні, що критика говорила про участь Лєскова в добутку як про «просте стенографування», поки автор не написав, що народного в розповіді лише слова про те, що «англійці зі сталі блоху зробили, а наші туляки її підкували так їм назад відіслали». Про лівшу ж, за словами автора, ніхто не міг чути раніше, тому що він не переказав легенду, а склав, видумавши все. Ця літературна містифікація потрібна була Лєскову для ілюзії непричетності до змісту розповіді. Згодом він був змушений відмовитися від передмови, і це порушувало композицію добутку, у якому передмова й заключна глава обрамляли легенду. Лісочків пропонує нам не історію, а її переломлення в народній свідомості. «Подвійне дно» оповідання у тім, що через сприйняття народу розповідається про російських самодержців і воєначальників. Оповідач зовні простодушний, але в оповіданні чутний і авторський голос: самодержці далекі від народу й простих тульських мужиків стурбовані честю Росії більше їх. Тема добутку доля обдарованої людини в Росії. Лівша
може посоромити іноземців, але його заслуги перед Росією не дадуть йому почестей. Лівша працює мистецьки,, але в нього немає утворення, одне лише вміння не дає знань, тому підкована блоха безнадійно зіпсована вона не може танцювати. Лісочків говорить про те, що таланти з народу не можуть одержати належне утворення, і не зі своєї вини. Для письменника доля Лівші це доля всього російського народу. Трагічна доля таланта це доля нації російські люди можуть всі, але стиснуті обставинами. Лісочків малює події не історичні, а епічні, і образ майстра на всі руки теж епічний, тому всі герої, у тому числі й історичних діячах, здобувають у цьому добутку епічний характер


Розміщенно Referat в разделе Аналіз змісту Понедельник 27 апреля 2015 в 7:23





«Лівша» – своєрідність жанру – Твір по добутку Н. С. Лєскова “Лівша”