Даний переказ містить мовлення легендарного Тараса Бульби, героя однойменної повісті Миколи Гоголя. Він був теперішнім запорізьким козаком, лицаремсічовиком, для якого головне в житті Вітчизна, Російська земля. В одну з важких мінут Тарас Бульба звертається до своїх побратимів. Він говорить, у який важкий час подали вони руку братерства. І дійсно, це була страшна сторінка історії нашої держави

народ стогнав під ярмом чужоземців. Скрізь була уведена панщина, селян позбавили всяких прав. їх могли продати, убити й не понести за це ніякого покарання. Волелюбні українці не могли терпіти неволі

Вони всі кидали й тікали в степу за Дніпровські пороги туди, де не було панської влади. Тарас Бульба переконує, що тільки російська душу може посправжньому любити землю, любити всім, чим дав Бог. Я не можу повністю із цим погодитися. Кожний народ любить свою батьківщину: і поляки, і французи, і турки. Проте, згодна, що росіяни люди настільки були віддані своїй державі, що йшли за нього на смерть

И саме нашому народу властиві такі риси, як розпачлива сміливість і жертовна любов до гнобленого століттями Вітчизні. Серед козаків найбільше цінувалося суспільство. Першим обов'язком і справою честі запорожця було зберігати його. Січовик ніколи не кидав і не віддавав свого товариша, а, навпаки, жертвував собою заради порятунку побратима

Я погоджуюся з думкою Тараса Бульби про те, що підло надходять ті, які цураються своєї мови, піклуються лише про наживу, не цінують дружби. Це було ганебним за всіх часів і нічим не виправдувалося. Я хотіла б вірити, що такі люди зміняться, що в них прокинеться часточка російського почуття й вони проклянуть своє підле життя. Але, на жаль, багато наших сучасників живуть, не замислюючись над своїми вчинками, не турбуючись про інших, забувши про святе суспільне почуття

Уже в який раз перечитуючи полум'яний виступ Тараса Бульби, щораз відкриваю в ньому щось нове, на що раніше не звертав увагу. От і зараз, помітив, з яким гнівом, з якою пристрастю говорить старий запорожець про роль суспільства й про підлі ганебні звичаї, які завелися на українській землі, про тих співвітчизників, які відмовляються від традицій батьків. на жаль, лювлю себе на думці, багато чого, з того, що сказано Тарасом Бульбой, стосується й нас, українців початку третього тисячоріччя. Але давайте один по одному. Старий Тарас Бульба дорікає своїх сучасників за те, що думають лише про власне збагачення

А хіба не думають про тім же самому безліч теперішніх українців?! Ні, про цьому потрібно думати, але не повинне багатство заміняти нашу духовність, відсуваючи її на задворки. Боляче дивитися, як моральні цінності втрачають свою вагу, як гроші здобувають більше значення, чим доброта, людяність, культура. Гроші забруднюють природу й душу, знищують і руйнують усе живе

Не меншу тривогу викликає й інша проблема, який болів Тарас і яка залишається не менш злободенної, переймання “бусурманских звичаїв” і втрата рідної мови. Особливо болісно останнє. Здавалося б, такою ціною добута наша державність, стільки найкращих синів і дочок України віддали життя заради її, а ми й далі продовжуємо боротися за рідну мову у своїй же державі

Іноді, навіть моторошно стає від такого єзуїтського об'єднання слів “боротися за мову”. Але хіба винуватий він, що значна частина з нас виростає бездоглядністю, манкуртами, перекотиполем?! Що ж, сподівався Тарас Бульба, будемо сподіватися й ми, що всетаки колинебудь прокинеться “часточка російського почуття” і що буде на українській землі сьогодення суспільство