І. Родіонова,

Кандидат філологічних наук Миколаїв

Окреслюючи вплив міста на письменника як оновлюючий фактор, польський літературознавець Я. Парандовський зазначав: "Письменник, поки молодий, переважно тримається міста, бо місто сприяє його духовному розвитку, невтомно стимулює творчість..." [11, с 83]. Цю думку можна поширити на творчість "неокласиків", які прийшли до літературної творчості "підготовленими": "Вони були дітьми міста, точніше дітьми університетів і бібліотек, які можливі тільки в місті" [10, с 208]. Згодом вони стали поетами-дослідниками, архівістами, укладачами словників і колекціонерами документів.

Міська лірика М. Драй-Хмари з'являється під впливом творів про місто бельгійця Е. Верхарна та росіянина В. Брюсова з їх романтизацією і сприйняттям сучасного індустріалізованого міста як "незвичайного", "таємничого", "дивного", "якогось фантастичного світу" [5, с 411]. Особливо показова у цьому плані поема "Поворот", де автор, протиставляючи праведне життя світовому розкішному (подібно до Сіону, міста небесного, і Вавилону — міста розкоші та розпусти), засвідчує епізод найдавнішої космогонії про боротьбу світла й темряви. Роль цієї антитези полягає у відтворенні індивідуальної концепції буття, що акцентує увесь сенс на духовному зв'язку божественного та людського начал у самій ідеї міста, адже кожен поет, вдаючись до зображення цивілізованого світу, передає його архетипно, але "на більш високому, космічному рівні" [4, с 36].

Формуючись під впливом світових культурних традицій, творчість М. Драй-Хмари своїм корінням сягала українських першоджерел. На це опосередковано вказує Е. Соловей, виводячи феноменологічні первні топосу міста в "неокласиків" від антитези "село — місто" в поезії П. Куліша, у якого звучить "поетична проповідь усамітнення, зосередженості, як оскарження метушні і тлуму з їхніми низькими пристрастями" [13, с 100]. Вичерпну характеристику міста як історичного феномена представила С. Павличко, назвавши місто "неокласиків" "не просто темою, топосом чи типом пейзажу", а "символом певного типу свідомості як автора, так і його героя" [10, с 84]. Таким чином, авторка вбачає в образі міста цих поетів своєрідну модель світу.

Такий дискурс стосовно феномена міста — логічне продовження дискусії, започаткованої Ю. Шерехом про певний внутрішній конфлікт урбанізму "неокласиків". Критик стверджував: "вони наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський [...] вони писали мовою села, якого не могли прийняти" [15, с 67]. На думку ж одного з "неокласиків" В. Домонтовича, їхня творчість вказувала на "внутрішню послідовність: на прагнення сполучити класичний філологізм з українським традиціоналізмом, студії античности з'єднати із замилуванням в українському бароко" [2, с 81]. Оскільки урбанізм включає питання мови, використовуючи філологічний аспект, даною розвідкою спробуємо довести, що поет "п'ятірного ґрона" М. Драй-Хмара створив власний образ міста як модель світу і тому був урбаністом у традиційному сенсі слова.

Показовою у цьому плані є поетична мова "неокласика". Вона, за С. Павличко, ставши "мовою інтелекту [...] бібліотеки й словника", загалом відповідала запитам часу і потребам тих кіл інтелігенції, яку не вдовольняла обмежена просвітянська література. Характеристична для лірики 20—30-х років лексика "із статусом красивого стильового слова" (Л. Ста-вицька), яку М. Драй-Хмара постійно вводить у поетичні тексти, засвідчує приналежність поета до модерністів, що моделювали образ світу за законами краси. Звідси походять модерністичні мотиви у його ліриці: "майданів гул, дзвінки трамваїв і гомін різномовних мас" [3, с 63]; "спустивсь над містом дзвін, / і на квартали — фльорес" [3, с 153].

У своїх поезіях він студіював розщеплене, плинне "я" сучасної людини: "Я говорю устами людства, /що про визволення волає, / устами людської / безсмертно/душі, /що з пороху встає, /що виривається з темниці/і шукає світла... [З, с 157]. У цьому зверненні розпізнаються ідеї месіанського покликання поета, необхідності боротьби з численними ворогами (серед них і метафізичними), із роздвоєністю душі сучасної людини. Тож "свобода духу і прагнення до світовості" (М. Неврлий) у поезії М. Драй-Хмари характеризують його як "модерного" поета, що відчував потребу активної власної участі в пробудженні свідомості свого покоління. На думку автора, існує універсальна сила, — сила розуму, яка вивищує людину, робить її будівником, а не рабом цивілізації. Така опозиція "я — вони" засадничо притаманна "неокласикам", оскільки вони відмежовуються культурою від люмпенського соціуму. Якщо перефразувати справедливе твердження Г. Гадамера, що не ми говоримо мовою, а мова говорить нами, то М. Драй-Хмарою говорила мова міського інтелектуала. На цій підставі можна визнати достовірність гіпотези: "неокласична" поезія М. Драй-Хмари є однією з модифікацій урбаністичної культури.

Як видно із сонетів 1930-го року ("Кам'янець", "Київ", "Поділ", "Чернігів"), місту М. Драй-Хмари чужий сільський дух. Оспівування сільського життя як оптимального й природного для людини ("А кругом молоко гречки, / наче море яке запашне... / Сонце спустило вервечки / і колисає мене. /Яз митно зрісся — не вирну..." [3, с 78]) було актуальним на ранньому етапі його творчості, у 20-х роках невловними образами поселення у нього, пес:-: до епохи середньовіччя, стали вежа, замо-собор. Так, місто Кам'янець апокаліптичне тифікується зі святинею (мінаретом). У цьому плані слушна думка М. Еліаде, який виокремлює місто, храм і дім як головні елементи, чия "реальність є складником символіки надземного центру, що уподібнює їх собі й перетворює на центри світу" [4, с 33]. Недарма в творчій уяві М. Драй-Хмари мінарет постає як велична споруда серед оголеного простору. Говорячи про сучасний Кам'янець, автор наголошував на приналежності його до світу високої культури; стверджував думку про "всевладність" будівлі, що "переборювала спротив простору" (Домонтович В.):

Яка застиглість і суворість форм!

Яка довершеність пропорцій, норм!

Поема, вирізьблена із граніту [3, с 123].

Проте крізь темні отвори середньовічних веж поетові увижаються "і кров, і ґвалт, і заграви пожеж". Місто вже розглядається наслідком діяльності новітніх Геростратів. У цьому сенсі М. Драй-Хмара, як і інші "неокласики", виявився послідовником німецького культуролога та історика 0. Шпенґлера, який розглядав розвиток світових цивілізацій за циклічним принципом зародження, розквіту та занепаду. Саме від нього починається історична лінія тяглості мотиву "минулого золотого або героїчного віку, тисячоліття у майбутньому [...] медитації над руїнами, або ностальгія за минулою пасторальною простотою" [12, с 131]. Відгомін цієї філософії відчутний у поемі М. Драй-Хмари "Поворот": "Біжать трамваї, омнібуси, /ревуть, / і порскають, / і стогнуть / авта, — / а десь, / на вежі стародавнього собору, / поміж святих, / поміж потвор, / ллють срібні сльози дзиґарі" [З, с 154]. Не випадкова песимістична інтонація у сонеті "Чернігів", оскільки в ньому відтворено марковані кров'ю і смертю трагічні віхи в історичній долі України — від часів Київської Русі та Великої Руїни до сучасної історії.

Сонет "На Хортиці" — вірш-символ, рівнозначний одному образові України, що втілюється у конкретній картині Запорозької Січі. Пам'ять М. Драй-Хмари малює картини, що належать історії України, символізують її славне минуле ("Тут Січ стояла, тут гули майдани", "лунали горді і сумні пісні" [3, с 118]). Вічні цінності стикаються з предметами обивательського світу {"...баклажани, картопля, морква, огірки рясні" [З, с 118]) — у цьому контрастному поєднанні високого і низького стилю наявний відгомін стилістичного забарвлення, іманентного епосі бароко. Ця ж риса простежується в сонеті "Чернігів", переконує у закономірності використання прийомів, співзвучних бароковому осмисленню часу, засвідчених специфічним баченням сучасного в ракурсі бачення минулих епох. Далі в поезії "На Хортиці" поет доповнює минуле і сучасне прообразом майбутньої індустріальної України:

А на горі здіймаються заводи.

То степу дух новий, то Дніпрельстан,

Грізний владар могутньої природи [3, с 118].

Простір духу поступається перед могутністю й величчю простору матеріального. Напевно, як зазначає І. Дзюба, поет прагне утвердити себе на думці, що нова індустріальна соціалістична Україна буде кращою і славнішою за стару, князівську і козацьку. М. Драй-Хмара, невдоволений дійсністю, прагне її коректури, фантазує в очікуванні того щасливого моменту, коли людська мудрість буде імплікована у сферу технічного прогресу і політичних новацій. Його захопленню фантазуванням, ймовірно, сприяла праця Ф. НІцше "Поет і фантазування", автор якої окреслює стосунки фантазії до часу як "зависання" "між трьома часами, між трьома часовими моментами нашої уяви", коли "душевна робота прив'язується до якогось актуального враження", здатного актуалізувати "одне з найбільших бажань особи", і тоді вона (особа) створює "звернену у майбутнє ситуацію" [12, с 87].

Кожен поет "п'ятірного ґрона" репрезентував власний образ міста. їхнє порівняння дає можливість встановити специфіку світобачення М. Драй-Хмари. Це можна довести на основі спільного й одного з найчастіше вживаних ними образів-топосів національного походження, означеного В. Зваричем "містом зі світовим статусом, "градом" Вічності й Краси" [6, с 15] — Києвом. Цілком у дусі "неокласиків" був особливий пієтет у ставленні до Києва як до наймогутнішого осередку культурно-історичного потенціалу. Саме тому Є. Маланюк зазначав: "Чи київський письменник писав по-російськи, чи по-польськи, — на творчості його лежала печать передовсім "Києва" [...] "Київська Александрія" дала ґрунт і створила "клімат" для української неокласики 1918—1928 років" [9, с 252]. Для М. Зерова, автора сонета "Київ з лівого берега", слава Києва в минулому, він лише сподівається на повернення "щасливої миті буяння, цвіту і держави" [7, с 27]. Тож М. Зеров не приймав сучасність, оскільки, як зауважив Ю. Шерех, вона була йому внутрішньо-чужа. Юрій Клен також ідеалізував минуле, активно заперечуючи сучасне, наприклад, в описі Софії Київської: "Нехай змурують чорний хмарочос /Там, де стоїш ти, біла й золотава... / Нехай здере новітній печеніг / Смугляве злото з бань на кінську збрую /1 скрізь полишить слід блюзнірських ніг: / Це лиш мара нам видива гаптує, / Які триватимуть недовгий вік" [8, с 77]. Позиція П. Филиповича "нестала, хитка, і зміни її зумовлені зовнішніми обставинами" (Ю. Шерех). Усупереч своїм колегам він оспівує сьогоднішній день як джерело нової долі і нової слави: "Чуєш, там в далині велетенські заводи / Іншу долю кують, інше сяєво слав!" [14, с 87]. Моделюючи власну модерну концепцію світу, М. Драй-Хмара вдається до прийому паралельного зображення часових площин. Його місто в сонеті "Київ" має виразне філософське узмістовнен-ня, воно персоніфіковане, що дозволяє письменникові апелювати до нього як до живої істоти:

Полинь угору в радісному дзвоні, трусни шапками бароккових бань, прокинсь, дивись... [З, с 120].

Автор повертається до часів раннього християнства, коли тогочасна культура нашого народу за своїми високими художніми якостями перевершувала культурні досягнення інших народів середньовіччя. Проте мажорність цього "філософського струменя" переривається дисонуючою нотою, фактично символізуючи драматичну долю національної історії. Отже, ліричний герой одночасно відчуває себе у різних часових площинах, намагається осягнути вчорашні уроки історії та культури і спрямувати свій досвід у наступний день. Тож цілком логічно дослідниця О. Гальчук у місті М. Драй-Хмари вбачає "перехрестя всіх часів і народів, до якого ведуть усі шляхи, перетинаючись у певному сакральному місці, і дають у могутньому культурно-цивілізаційному вибухові множинність форм людського буття" [1, с 103].

Є ще один аспект у трактуванні образу міста як моделі буття — психолого-інтуїтивний. Це думки М. Драй-Хмари про самотність і загубленість людини у місті, навіть більше її ув'язнення ("Я — ніби в'язень в електричних рамах" [3, с 125]). Такими відчуттями, що звучать ніби якесь невтішне пророцтво майбутніх небезпек, пронизана поема "Кошмар" (1930), Автор перебуває в тривожному очікуванні чогось жахливого, тому й страх його персоніфікований, уявляється в образі монстра. Саме вечірнє місто навіює поетові усвідомлення його відірваності й ізоляції від навколишнього світу.

Думки про дисгармонійність міського життя, про саме місто, що нав'язує людині певні правила поведінки, притаманні ранній поезії М. Драй-Хмари. Так, у вірші "Пам'яті С. Єсеніна" (1926) автор чітко розмежовує природний органічний світ села, вочевидь більш суголосний його натурі, і, небезпечний для людської духовності, — світ міста, бо інколи талановита людина ризикує втратити себе, як цей російський поет, життя якого "було пропито серед повій та гультяїв", хоч він і був "як ядерне жито перед грозою нових днів". Суттєву функцію у творі виконують кольори, що ніби оповили його мереживом спогадів, мрійливістю і застигли ліричного героя у момент очікування ще не визначеної долі поета:

Я пам'ятаю вечір тьмяний над Петербургом голубим: морозний блиск, і вітер п'яний, і над Ісаком — сизий дим [3, с 68].

Отже, урбаністичні мотиви в художній спадщині М. Драй-Хмари набули нових драматичних відтінків; образ міста у нього став тим естетичним кодом, що не лише відтворює існуючу модель світу, а й оновлює її психолого-інтуїтивним відчуттям власне авторської екзистенції в умовах суперечливої дійсності 20—30-х років XX століття і водночас сприймаєтеся як перспектива культури майбутнього:

Література

1. Гальчук О. Микола Зеров і античність: Навчальний посібник з історії української літератури. — Київ, 2000. — 192 с

2. Домонтович В. Київський університет і становлення укр. неокласицизму // Народна творчість та етнографія. — 2000. — № 4. - С 75—84.

3. Драй-Хмара М. Вибране/Упор. Д. Паламарчука, Г. Кочура; Передм. І. Дзюби. — К.: Дніпро, 1989. — 542 с

4. Элиаде М. Космос и история: Избр. работы. — М.: Прогресс, 1987.— 312 с.

5. Жирмунский В. М. Введение в литературоведение: Курс лекций / Под ред. З. И.Плавскина, В. В.Жирмунской. — СПб.: Изд-во С.-П. ун-та, 1996. — 440 с.

6. Зварич В. Стилетворчі функції традиційних образів у поезії неокласиків: Автореф. дис. ...канд. філол. наук: 10.01.01 / Тернопільський держ. пед. ун-т. — Тернопіль, 2002. — 20 с

7. Зеров М. Твори: У 2-хт. /Упор. Г. П. Кочура, Д. В.Павличка, передм. М. Рильського, приміт. М. Москаленка. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1. — 842 с

8. Клен Юрій. Вибране / Упорядк., авт. передм. та прим. Ю. Ковалів. — К.: Дніпро, 1991. —461 с

9. Маланюк Є. Київська Александрія // Маланкж Є. Книга спостережень. Статті про літературу. — К.: Дніпро, 1997. — С 246-253.

10. Павличко С Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь. — 1997. — 360 с

11. Парандовский Я. Алхимия слова / Сост. и вступ, ст. С. Бэлзы. — М.: Правда, 1990. — 656 с.

12. Слово. Знак. .Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. (За ред. М. Зубрицької). — Львів, 1996. — 633 с

13. Соловей Е. Українська філософська лірика. — К.: ІПніверс, 1998.— 368 с.

14. Филипович П. Поезії. К.: Радянський письменник, 1989, — 196 с.

15. Шерех Ю. Думки проти течії. Публіцистика. Видавництво Україна, 1948. — 100 с


Розміщенно Referat в разделе Робота над творами Пятница 1 января 2016 в 13:10




  • Запросини – ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ – Стислий виклад твору
  • ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ Запросини У холодному небі Золотий човен Із хмари на хмару, На хмару із хмари — І на місці... Я розкажу тобі таке, про що знаємо лише я та ніч... Там, Де три гори зійшлися, Там, Де три ріки
  • Запросини – ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ – СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ – Стислий виклад твору
  • У холодному небі золотий човен Із хмари на хмару, На хмару із хмари — І на місці... Я розкажу тобі таке, Чого не зможе інший, Бо таємницею володіємо Я та ніч... Там, Де три гори зійшлися, Там, Де три ріки злилися, Там, Де три шляхи зв'язалися, Стоїть хатка. А в тій хатці За трьома замками, За трьома дверима, У
  • Запах неба – ВІТАЛІЙ КОРОТИЧ
  • Вас не цікавило, чим пахнуть хмари? Можливо – білизною, Можливо – сльозами, Можливо – просто водою. Так, ті самі, що пливуть, немов примари; Мов сірі тварини, Кудлатою чередою. Вони пахнуть, напевно, кров'ю, Пролитою на брустверів бруси, Сльозами – за милими, за їжею, за здоров'ям – Біленькі хмарини, Загорнені в чорно-сірі бурнуси. Вони
  • З кохання плакав я, ридав – ПАВЛО ТИЧИНА
  • З кохання плакав я, ридав. (Над бором хмари муром!) Той плач між нею, мною став — (Мамуровим муром...) Пливуть тужіння угорі. (Вернися з сміхом-дзвоном!) Спадає лист на вівтарі — (Кучерявим дзвоном...) Уже десь випали сніги. (Над бором хмари муром!) Розбиті ніжні вороги — (Мармуровим муром...) Самотня ти, самотній я. (Весна! — світанок! —
  • ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ – ПАВЛО ТИЧИНА
  • Уривок із поеми «Дзвінкоблакитне» Ми дзвіночки, Лісові дзвіночки, Славим день. Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм: День! День. Любим сонце, Небосхил і сонце, Світлу тінь, Сни розкішні, Все гаї затишні: Тінь! Тінь. Линьте, хмари, Ой прилиньте, хмари, — Ясний день Окропіте, Нас нашелестіте: День! День. Хай по полю, Золотому полю, Ляже тінь. Хай схитнеться Жито усміхнеться: Тінь! Тінь.
  • Хор лісових дзвіночків – ПАВЛО ТИЧИНА
  • (Уривок із поеми) Ми дзвіночки, Лісові дзвіночки, Славим день. Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм: День! День. Любим сонце, Небосхил і сонце, Світлу тінь, Сни розкішні, Все гаї затишні: Тінь! Тінь. Линьте, хмари, Ой прилиньте, хмари, - Ясний день. Окропіте, Нас нашелестіте: День! День. Хай по полю, Золотому полю, Ляже тінь. Хай схитнеться — Жито усміхнеться: Тінь! Тінь. 1917
  • НЕБО – Михайло Петренко
  • Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав. Далеко за хмари, подальше од світу, Шукать собі долі, на горе привіту І ласки у зірок,

Місто в поезії М. Драй-Хмари як інваріант неокласичної моделі світу – Стаття з української літератури