«Остап Вишня. Хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України, її невмируща усмішка», — так писав про видатного українського гумориста О. Гончар. Традиції гумору в Україні давні, ще із запорозьких козацьких часів. У літературі — від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Глібова та багатьох інших. Великі попередники й природна схильність до комічного вказали Остапові Вишні ту царину діяльності, яка найповніше виявила його талант. Це — художнє освоєння явищ дійсності засобами гумору, постійне «полювання» за сміхом. Завзятий мисливець Павло Михайлович Губенко часто виїжджав у мальовничі місця Слобожанщини. Він збирав гурт місцевих мисливців і потім, довгими годинами очікування «теми» чи біля мисливського вогнища вислуховував цікаві бувальщини, анекдоти, народна жарти й побрехеньки. Найцікавіше тут же занотовував. Так народжувалися його знамениті «Мисливські усмішки». Гумор у Остапа Вишні не безсторонній — він дієвий, діючий. Письменника дуже обурювало браконьєрство, споживацьке ставлення до природи. І з'являється гумореска «Каченята плачуть (Відкритий лист до прокурора УРСР», у якому селезень убитої качки пропонує браконьєрові самому тепер висиджувати каченят. А його програма «Про що я, нещасний, мушу думати й писати», яка має заголовок «Мої «друзі», будь вони тричі прокляті!» Письменника турбували хуліганство, грубість й невихованість, донжуанство й легковажне ставлення до сім'ї, шахрайство, злодійство й багато інших вад нашого суспільства. Усе це піддавалося сатиричному висміюванню в художній формі, що було дошкульнішим і впливовішим за грізні інвективи й нотації.

«В коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розглядіти зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше «гонорару» мені не треба», — писав Остап Вишня. Думаю, що «полювання» за сміхом великого гумориста було вдалим. Його твори до цього часу люблять і поважають не лише в Україні, ай далеко за її межами.