(6 січня 1898 - 8 січня 1965)

Обличчя в тумані... Чиє?

І хто з ким на сонячнім герці?..

Я стримаю серце своє,

Українське

Розхристане

Серце...

В. Сосюра—«Серце»

... Рвали душу мою два

Володьки в бою,

І обидва, як я, кароокі,

І в обох ще незнаний,

Невиданий хист.

Рвали душу мою —

Комунар

І

Націоналіст.

В. Сосюра—«Два Володьки»

Невже я злочинець, що безумно

Люблю свою Батьківщину?..

М. Хвильовий—«Редактор Карк»

Після самогубства Миколи Хвильового в українській підсовєтській літературі найцікавішою людською постаттю лишився, безперечно, Володимир Сосюра. Підкреслюємо — «людською постаттю», бо як поет-майстер Сосюра, звичайно, не належить до особливо цікавих серед українських підсовєтських поетів, багато в чому уступаючи таким майстрам, як Бажан, Рильський і навіть розтичинений Тичина. Але цінність Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а в особливостях того людського явища української дійсности підсоветського періоду, що становить собою зміст його поетичного світу. Це явище ніде не виявилось так яскраво і ніде не знайшло такого щирого свого вислову, як саме в особі Сосюри та в його наскрізь особистій і наскрізь щирій поезії. І саме оця щирість поетичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким, яким він є, а є він якраз характеристичним представником складного і цікавого типу української людини підсоветського періоду,— саме це й робить його особливо цікавою людською постаттю в українській підсовєтській літературі, набагато цікавішою, бо безпосереднішою, правдивішою, ніж усі ці рафіновані Бажани, Рильські й Тичини.

В цьому відношенні зазначене нами на початку наступництво Сосюри в українській підсовєтській літературі після Хвильового не є дивним. При всій відмінності як формату, так і самої сфери духової діяльности цих двох, таких різних своїм характером, індивідуальностей вони мають одну і найголовнішу між собою спільність: вони обидва є виразниками одного людського явища української підсовєтської дійсности певного часу і обидва однаково, хоч і по-різному, щирі. Тому обидва вони цікаві, власне, як зафіксовані в літературі людські документи, що звучать вимовними історичними символами української долі цілої великої доби.

Що ж це за явище і що в цьому для нас є особливо цікавим?

Це — явище двоїстости української людини в підсовєтській дійсності, роздертої навпіл двома суперечними між собою складниками її психічного єства: з одного боку — обраною нею або прищепленою їй совєтською комуністичною (спершу — інтернаціоналістичною, а потім — російсько-«великонаціональною») свідомістю, аз другого боку — природньо властивим їй, але чужим цій свідомості, її підсвідомим, просто людським національним почуттям. Така двоїстість в масі українських підсовєтських людей має різні форми. Найпростішою й найпоширенішою з них є, мабуть, те, що за совєтською термінологією називається «дворушництвом», тобто — зовнішнє визнання офіційної совєтської ідеології і внутрішнє її заперечення своєю українською людсько-національною природою. Але в масі це явище не є чимось особливим і цікавим, як взагалі явище поверхово-тимчасового пристосування до існуючого стану речей, і не це маємо ми тут на увазі.

Мова йде про складнішу й глибшу двоїстість, зв'язану з тяжким внутрішнім конфліктом, не пересічної масової людини, що є тільки пасивним об'єктом накиненої їй дійсности, а активної творчої індивідуальности, покликаної духово формувати цю дійсність. Мова йде, отже, про людину, що сама добровільно й щиро обрала за свою саме совєтську комуністичну ідеологію, узгодивши її якось із своєю людською й національною природою, і лишається цій ідеології й далі щиро вірною, незважаючи на її історичні метаморфози. Але в той же час ця людина є і намагається бути, так би мовити, «чесна з собою», щиро вірячи чи намагаючись вірити в співзвучність своєї природи з своєю ідеологією, і тому вона не тільки не криється з своєю природою, а постійно її наївно-довірливо виявляє. А тому, що в українській підсовєтській дійсності українцеві дуже тяжко, навіть неможливо погодити свою людсько-національну природу з пануючою в цій дійсності совєтською ідеологією, така людина увесь час стає жертвою гострої колізії цих двох начал в собі, і це з одного боку спричинює перманентний конфлікт так роздвоєної людини з совєтською дійсністю, а одночасно — також і конфлікт із самим собою в ім'я примирення себе з цією дійсністю. Це ж означає не тільки творчу, але й особисто-життєву трагедію з неминучим трагічним кінцем.

В цьому, власне, й полягала суть трагедії Хвильового, цього, безперечно, щирого ідейного комуніста, але й, безсумнівно, також щирого ідейного українця. Фінал цієї трагедії відомий: Хвильовий-українець дійшов до заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі.

Подібно виглядає трагедія Сосюри. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився жити далі з тягарем своєї двоїстости. І в цьому виявилась не тільки різниця двох різних характерів — твердо-послідовного аскета Хвильового і м'яко-гнучкого ніжннка Сосюри, але також і різниця двох талантів — письменника-мислителя з історіософічио-теоретичним нахилом і поета-лірика з явним креном в стихіпно-елементарну (й примітивну) емоційність.

І цікавим при цьому є один надзвичайно характеристичний для Сосюри момент. Два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, за примат одного начала над другим, але потім знайшли між собою компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомости, розумового сприйняття дійсности, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити — «сердечного» сприйняття всього. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не проникаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоч у той же самий час обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жадних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета з покликання.

• • •

Будучи щирим, Сосюра зовсім одверто відобразив свою двоїстість і в своїй поезії. Найвиразніше сказав він про це в своїй найщирішій і тому відразу ж совєтською владою забороненій книжці «Серце», зокрема — в вірші «Серце» та в поемі «Два Володьки», що з них цитати ми взяли епіграфом до цієї статті. Тут, власне, маємо поетичний відбиток того болючого герцю з самим собою, герцю двох Сосюр («двох Володьок») в одній особі поета, що є саме двобоєм свідомости з почуттям, розуму з серцем. Сосюра визначає дві суперечні сили в собі поняттями «комунар і націоналіст». І коли прийняти, що поняття «націоналіст» в підсоветській дійсності на Україні тотожне з поняттям «національно почуваючий українець», то це визначення своєї двоїстости Сосюрою є абсолютно точним. Дійсно — вся творчість Сосюри і навіть все його особисте життя (яке, до речі, на всі 100% заповняє собою цілу його творчість) — це суцільна історія цього двобою, що закінчився схарактеризованим вище компромісом.

Цей двобій почався ще в часи революції й визвольних змагань в р. р. 1918—1921. Цікаво відмітити, що Сосюра, який саме в цей час почав своє активне життя, почав його добровольцем української народної армії на чолі з Петлюрою. Як довідуємося з надзвичайно цікавих (і тепер уже унікальних) споминів Сосюри про ці роки, надрукованих в журн. «Червоний шлях» (ч. 10 за 1926 р.), в армії Петлюри був Сосюра не епізодично, а фактично протягом усього часу т. зв. «громадянської війни» на Україні (вступив він до армії Петлюри в листопаді 1918 р. в час її формування, а покинув її в лютому 1920 р. в час її поразки перед союзом з поляками). Виявляється, що навіть знамениті рядки з відомої поеми Сосюри «Червона зима» («На фронт, на фронт, а на пероні люди, біля вагонів ми співаєм «чумака»...») і далі сцена прощання з сестрою («Коло дзвінка сестра сумуючи стоїть...») та згадка про відсутність матері («А мати не прийшла на бій випроваджати...») — все це взято з спогадів про перший від'їзд на фронт в лавах українського «петлюрівського», а не большевицького війська. Про це в своїх згаданих вже споминах Сосюра, описуючи від'їзд на фронт 3-го гайдамацького полку, з яким від'їжджав і він, пише буквально тими ж словами, що й у «Червоній зимі»: «...Вагони... Сестра моя стояла біля дзвінка і сумно, сумно дивилася на мене... А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт... Ми співали «чумака»...»

Більше того — Сосюра кілька разів попадав у большевицьке оточення з розбитими загонами Петлюри, але не тільки не переходив до большевиків, а навпаки — тікав від них і включався знову в українську армію. Був із Петлюрою в Галичині, був курсантом старшинської школи в Кам'янці-Подільському, був навіть в особистій охороні Петлюри (про це, між іншим, є згадка не тільки в спомині Сосюри, а й у одному з його віршів, де говориться про те, як «груші в Петлюри я рвав у саду»). І тільки після розгрому большевиками української армії перед перспективою відходу в Польщу він вирішив лишитись на Україні. А тому, що якраз в цей час большевики на Україні почали ефективно грати на національних струнах, визнавши самостійність України в «радянській» формі, Сосюра перейшов до большевиків, сприйнявши своєю свідомістю большевизм як один із реальних, по його думці, шляхів українського універсального, отже — і національного, визволення. Тоді Сосюра був 21-річним юнаком.

Пізніше, виправдуючись перед большевиками за цей період своєї біографії і висловлюючи почуття своєї непевности в підсоветській дійсності в зв'язку з своєю обтяженістю таким минулим, Сосюра писав:

І пішов я тоді до Петлюри,

Бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру

Од червоної кулі лягло!..

Ми пройшли золотими ланами,

Крізь огонь і синяву пройшли,

Та навіки, навіки за нами

— оселедець, погони і шлик...

В цьому признанні цікавим є оце мотивування свого перебування в Петлюри тим, що, мовляв, «у мене штанів не було». І в своєму спомині він теж виставляє цей мотив, описуючи злиденний стан своєї пролетарської родини на Донбасі, де він, тоді ще звичайний донбаський робітник, разом з іншими подібними робітниками під час повстання проти німців в 1918 р. вступив до армії Петлюри. Але цей мотив, коли над ним глибше застановитись, по суті звучить не тоном знецінення ідейного характеру армії Петлюри в угоду совєтській точці зору, як це зовні може здаватись, а скоріше якраз навпаки. Бо коли маси вояків Петлюри, що лягали од «червоної кулі», були злидарями-«безштаньками», то це ж, власне, найкраще спростовує советський наклеп на цю армію як на «капіталістичну», «куркульську» і тому, мовляв, «контрреволюційну». Адже, як відомо, вояки Великої Французької революції тому й називались «санкюлотами», що по-французьки це означає «безштаньки»... І «петлюрівці» були «санкюлотами» української революції.

Але насправді в революційній українській армії Петлюри опинився Сосюра не тільки тому, що це була тоді армія українських «безштаньків». В своєму спомині Сосюра пише, що до Петлюри його привело передусім романтичне захоплення українським козацьким минулим, навіяне читанням Гоголя й Кащенка. Сосюра пише: «Приїхав 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, роззброює німців, тримає фронт проти дончаків... Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитавшися Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини. А тут вона жива! Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинками, зацвіла земля козацькими шликами!.. І записався я в цей полк...» Отже — привело його до Петлюри українське національне почуття, тобто — українське серце.

При цьому цікаво відмітити ще один момент, який поруч із «пролетарським походженням» Сосюри як донбаського робітника-злидаря також належно спростовує совєтське освітлення характеру армії Петлюри і цілого українського національно-визвольного руху. Виявляється, що за своїм національним походженням Сосюра навіть не українець. По батькові він француз. Про це він згадує неодноразово в своїх віршах і в своїх споминах, і про це також говорить саме прізвище «Сосюра», що є лише українізованим французьким прізвищем, яке носить ціла низка відомих вчених-французів, зокрема — славний лінгвіст із Женеви, професор Фердинанд де-Сосюр. Мати ж його згідно спомину Сосюри була мадярка. І той факт, що такий «інтернаціональний» мішанець став українським патріотом, закоханим в «синю омріяну Україну», за яку він пішов добровільно воювати в лавах української революційної армії, а потім став українським поетом, та ще й українським «націоналістом», — цей факт говорить про широту розмаху й глибину змісту українського національного руху на Україні та його універсальний, а не вузько «шовіністичний» (за большевицькою версією) характер.

Що ж привело Сосюру до большевиків? Сам Сосюра в своїх спогадах, а також і в своїх творах намагається довести, що він завжди був большевиком і, будучи в Петлюри, просто не знав, що «петлюрівці» б'ються за інші цілі, ніж большевики. Насправді ж це треба розуміти тільки так, що ті гасла, які виставляли для омани мас большевики під час революції на Україні, були, власне, зв'язані з тими ідеями національного і соціального

Визволення, за які боролась українська армія на чолі з Петлюрою. Тому-то й боровся в ній Сосюра. До большевиків же його привело просто холодне усвідомлення катастрофи поразки українських визвольних змагань і розрахунок на нові можливості розбудови українського національного життя й здійснення своїх ідеалів в підсовєтських умовах. А в зв'язку з цим прийшла й певна «переоцінка цінностей» та прийняття нової віри, в центрі якої все-таки лишилась незмінною одна цінність — «синя омріяна Україна».

Звичайно, в відношенні до конкретної форми українського визвольного руху, втіленням якого тоді була українська армія Петлюри, перехід Сосюри до большевиків у той час був, як би там не було, все-таки актом зради. Та ми не беремося тут ані осуджувати, ані виправдувати за це Сосюру. Судити когось за минуле з позицій сучасности дуже легко, та дуже тяжко при цьому судити справедливо. В кожному разі той факт, що, перейшовши до большевиків, Сосюра приніс із собою в серці й свою «синю омріяну Україну», перед якою він і тут лишився «чесним з собою», говорить за те, що не якісь низькі особисті інтереси привели його до большевиків, а таки бажання жити й працювати для України на Україні. Його творча діяльність для України на Україні в підсовєтських умовах є проречистим доказом цього. І коли навіть ставити питання про це не як про зраду, а як про помилку, маючи на увазі трагічний фінал діяльності для України всіх отаких Сосюр на Україні, то й у такому разі тяжко нам тут робити їм свій осуджувальний закид. Бо тільки уявімо собі Україну в підсовєтських умовах без Сосюр з їхнім двоїстим життям і творчістю, а Сосюр уявімо на еміграції. І тоді запитаймо себе: чи мусів був Сосюра вибрати еміграцію з армією Петлюри за кордон, щоб стати тут емігрантським ефемерним «поетом-вождем» для втіхи закоханим у свої героїчні пози рятівників «чести мундура» і... власного живота, чи мусів таки лишитися в ролі роздвоєного на «два Володьки» українського підсовєтського поета, самим фактом своєї роздвоєної творчосте живлячи невщухлий національний фермент в гущі свого підсовєтського народу?...

А при цьому треба ще мати на увазі, що, по суті, вибір Сосюри, дарма що й не свідомий, був вибором каторги замість волі, бо чим іншим, як не моральною, а врешті-решт і фізичною каторгою є роля українського підсовєтського поета з тавром вчорашнього «петлюрівця» і з тягарем любови до України в серці?.. Про своє пізніше тяжке становище в підсовєтській дійсності в зв'язку з зусиллям щиро поєднати в собі українця з большевиком Сосюра прозоро натякав у епілозі поеми «Тарас Трясило» такими рядками:

А потім — горе через вінця

За те, що вірив я в слова

Й більшовика від українця

Ніяк не міг я одірвать...

Далі ми зупинимось докладніше над тим незбагненним для позасовєтської людини жахом становища Сосюри в особистому й творчому житті на підсовєтській Україні, що, на нашу думку, робить цілком зайвим якийсь «суд» над Сосюрою й Сосюрами на еміграції. Тим часом укажемо тільки на один момент, який розкриває перед нами трагедію душі Сосюри в зв'язку з переходом до большевнків. Цей перехід Сосюра пережив надзвичайно болюче, відчуваючи це так, як може відчувати тільки чесна людина, що прийняла не миле її серцю, але підказане жорстоко-безжалісним розрахунком рішення. Для нього, подібно як і для Хвильового, чий шлях до большевнків ішов теж через зраду своєму серцеві, це було рівнозначне з убивством чогось дорогого, рідного. І подібно до того, як Хвильовий у своїй потрясаючій новелі «Я» змалював своє становлення большевиком в образі убивства рідної матері, Сосюра своє становлення большевиком малює як убивство рідного брата:

Навів на мушку знак тризуба,

Нервово оддало в плече...

Як молитовно склались губи,

І по щоці сльоза тече!..

Розкинув руки.— «Мамо, мамо!»

О брате любий, ніжний мій!

Це ж я закляклими руками

Поцілив в голову тобі.

Як темно нахилилось небо,

І мчаться міліярди душ...

Ну що скажу тепер про тебе,

Коли додому я прийду?..

Лежить. А в небі — гайвороння

І залізниці дальній шум...

Цілую губи рідні, сині

І на огонь біжу, біжу...

А гриви хвилями на вітрі,

Доісторичний в небі крик.

Хай кулі виють темно й хитро,—

Тепер я, хлопці, більшовик!..

І такого символічного убивства рідного брата вимагав від Сосюри не тільки сам момент переходу до большевнків, але й цілий його дальший шлях в ролі українського підсовєтського поета. Тому в своїй поетичній діяльності він мусів постійно «розстрілювати» словами своє «петлюрівське» минуле, «петлюрівщину» взагалі і самого себе в ній. Таких «розстрілів» себе серед творів Сосюри 1921—1931 pp. e дуже багато. Такими творами-«розстрілами» повні його три томи зібраних і виданих 1930 р. творів за цей період. І не завжди це були тільки твори, писані на пряме замовлення. Часом «розстрілював» себе Сосюра і зовсім щиро, вірячи чи прагнучи вірити в вищість обраної його розумом комуністичної ідеї над почуттям свого серця.

Яскравим твором такого характеру є, напр., поема «ГПУ», темою якої є саме розстріл ГПУ отамана «петлюрівських» повстанців. Вірячи щиро в те, що в совєтській формі виростає нова, і то реальна, а не вимріяна, Україна, на тлі якої боротьба «петлюрівців» уже є безглуздо-непотрібною, поет виправдує розстріл отамана, образ якого, навіть і в цій поемі, виходить все-таки героїчним.

До таких же творів належить також і голосна свого часу «Відповідь» Сосюри на «Посланіє» Маланюка. Відповідь ця досить лайливо-непристойна і в мистецькому розумінні слаба. Вона, власне, є суцільним віршованим «розумникуванням» людини, що не стільки переконана сама в своїй позиції, скільки намагається себе ж у своїй «переконаності» переконати.

Особливе місце серед творів Сосюри такого характеру займає поема «Тарас Трясило». В свій час цей твір (з'явився він у 1925 р.) був неабиякою подією в тогочасній українській підсовєтській літературі як перший твір на тему з історичного «козацького» минулого України, що вважалася тоді самою по собі «петлюрівською» темою. Але в цій поемі, безперечно, на пряме замовлення влади, Сосюра взявся «розстріляти» ту козацьку романтику, що привела його колись до Петлюри, Намагаючись переоцінити з совєтської «клясової» точки зору національні своїм змістом події українського минулого, Сосюра написав, по суті, не історичну поему, а своєрідну травестію історичної теми. Окремі її місця звучать просто гумористично. З Тараса Трясила зробив Сосюра якогось «комунара» козацької доби, а національно-визвольну боротьбу козацтва проти польського панування подав у вигляді якоїсь півбольшевицької соціяльної революції. При цьому все наперчено такими несмачними анахронізмами, що за цим всім майже цілковито згубилися поодинокі справді поетичні місця поеми. Дійсний, спеціяльно протипетлюрівський характер цієї поеми підкреслено особливо в цілком агітковому епілозі, що закінчується такими рядками:

Петлюро! Я тепер червоний!

Почуй же мій кривавий сміх,—

Пришли мені із-за кордону

П'ять тисяч гривень бойових!..

Та все ж навіть і в такому творі поруч із типовою советською пропагандою в віршованій формі (яку, правда, легко всю відокремити від того, що є в поемі від поезії, тобто — від серця) не обійшлося без того, що зазвучало для влади «націоналістично». Як сам цей твір, так і популярний у свій час советський український кінофільм, зроблений за цим твором (цей фільм, власне, й спопуляризував цей загалом невдалий твір), пізніше були заборонені.

Та поруч з такими виявами, висловлюючись узагальненням самого Сосюри — «першого Володьки», Сосюри-комуніста, вірного совєтській владі, в цей час виявив себе в повному цвітінні й справжній Сосюра-поет, що ним був «другий Володька». І це, власне, цей «другий Володька», поет щирого людського, і тому українського, серця, став тим любимцем української читацької маси на підсовєтській Україні, зокрема — молоді, який увійшов в історію української літератури не як «советський поет», а як український поет.

Треба відмітити, що перше десятиріччя совєтської влади на Україні було теж двоїстим за своїм об'єктивним історичним характером. І в цей двоїстий час існували всі об'єктивні підстави не лише для примирення й співжиття разом і українського, і комуністичного начал в людей типу Сосюри, але й для перемоги українського над комуністичним, для тріюмфу «другого Володьки». Така перемога в цей час поступово в Сосюри й сталася. Коли ми візьмемо сьогодні три томи написаних ним за цей час творів, то ми бачимо ясно, що писані, так би мовити, «кров'ю серця» і тому некомуністичні (а серед них — навіть і націоналістичні без лапок) твори цього періоду переважають не лише якісно, а й просто кількісно. Правда, більшість цих творів — це т. зв. «занепадницькі», песимістичні, а також — еротичні твори. Але в умовах совєтського «соціалістичного замовлення» поетам, що мусять писати обов'язково на політичні теми, сама відсутність політичної тематики є політикою, яка звучить викликаюче. Так звучать і всі тогочасні вірші Сосюри про любов і смерть, про тоску и відчай та різні «п'яні» признання.

Зокрема ці «занепадницькі» твори Сосюри характеристичні в сенсі вияву того душевного безвихіддя, в якому почував себе поет навіть у ті відносно задовільні роки «непу» й «українізації». Поет неодноразово висловлює навіть свої самогубні настрої. Причому — ці настрої також зв'язані з тим політичним минулим, яке не дає спокійно жити поетові, чиє серце зранене до краю цим неспокоєм. Він пише:

Я не можу і спати від ран, не дає мені жити минуле. Все частіше дивлюсь на наган, все страшніше мені його дуло...

Правда, ці настрої переплетені тісно з любовними настроями, але в свою чергу й любовні настрої просякнені мотивами любови до України.

Цілий же ряд «занепадницьких» творів Сосюри того часу має пряме політичне звучання. До таких творів належать передусім ті, що присвячені темі ворожости поета в відношенні до великого міста, яке він розглядає з позицій розчарованого в ньому «селюка». Коли ж узяти до уваги російсько-колонізаційний характер великого міста на Україні, зокрема спеціяльно упривілейованого советською владою в порівнянні з українським селом, то стане зрозуміло, чому саме таке місто на Україні було чужим Сосюрі і чому він був у конфлікті з ним, стоячи на позиціях українського «селюка». Звичайно, такі настрої Сосюри були не так протиміськими, як протиросійськими. Зрештою, це видно хоча 6 із того, що в той же час Сосюра висловлював такі зовсім не протиміські настрої:

О, далекі дядьки бородаті мої!

Ви наївні, ви рідні, як діти...

Треба нам у міста, у заводи іти,

Щоб навчитись уміть і хотіти...

Взагалі ж протиміські настрої Сосюри переплітались тісно з модними тоді і дозволеними як послідовно-комуністичні настроями проти капіталістичних «непівських» (допущених большевиками внаслідок їхньої тимчасової «нової економічної політики») елементів міста. Власне, в формі таких випадів проти «непу» і «непманів» і виступав тоді Сосюра проти «нових» російських панів українського міста, пануючих над селянською Україною. Такими виступами повна збірка віршів Сосюри «Місто», де особливо характеристичним у цьому відношенні є програмовий вірш «Місто» з таким випадом проти «нового» міського панства:

Я не знаю, хто кого морочить,

Але я б нагана в руки взяв

І стріляв би в кожні жирні очі,

В кожну б шляпку і манто стріляв...

Але найбільш характеристичними для Сосюри — «другого Володьки» — в цей час були таки прямо націоналістичні мотиви. Причому — твори з такими мотивами не були в той час навіть жадною «єрессю» з боку Сосюри. В роки «українізації» вони були не тільки дозволеними советською цензурою (друкувались на перших сторінках провідних совєтських журналів України), але й відбивали тодішню (правда, підступну) політичну лінію совєтської влади на Україні. Так що за них Сосюра не має жадної провини перед нею.

До таких творів належать такі, як «Сад», написаний на тему успіхів українського національного життя в період «українізації», «Україно моя» — на тему любови до України й бажання боротьби з її відсталістю, «Сльози» («Польща і Русь збирали сили») — про історичну долю України й її майбутнє, «І знову дні руді та бурі» — поетичний заклик до українського активізму та інші. В цих творах поруч із настроями, відповідними також і тодішньому совєтсько-комуністичному трактуванню українського національного питання, є настрої, які не тільки відповідають, але й буквально тотожні настроям таких націоналістичних середовищ того ж часу, як, напр., «Вісник» Донцова.

Хіба не могли б прикрашувати сторінки першого-ліпшого націоналістичного видання того часу такі, напр., рядки Сосюри:

Руками власними тюрму

Творили ми собі одвічну.

О, будьте прокляті, кому

Назад повернуто обличчя!

Брати нас брали на штики

За слово, правдою повите...

Ви ж розумієте — віки

Не знали ми, чиї ми діти!...

Або таке єретичне в підсовєтських умовах питання, як:

Невже не можна, мій народе,

Усім сказать, що ти є ти,

Що страшно нам на тихі води

Через кістки твої іти!...

Особливо ж яскравим у цьому розумінні твором є незакінчена поема того часу «Мазепа», з якої надруковано було лише два великі уривки в журналах «Життя й Революція» та «Літературний ярмарок» за 1929 р. Написана в пляні прямого протиставлення «Полтаві» Пушкіна (хоч за тему взято передполтавський період життя Мазепи), ця поема є одночасно своєрідним творчим «вибаченням» поета за «Тараса Трясила». Поема являє собою поетично-романтичний малюнок біографії Мазепи з метою історичної реабілітації великого українського гетьмана в опінії вихованого на російській тенденційній лектурі українського підсовєтського читача. Поема виразно протиросійська, хоч в опублікованих уривках подається ще тільки молодість Мазепи в ролі пажа при польському королівському дворі, задовго до його стику з Росією як гетьмана України. В сцені марення молодого Мазепи, раненого на поєдинку з польським магнатом, Сосюра подає видиво цілої долі Мазепи, призначеного самим Богом стати оборонцем України і від Польщі, і від Москви. Ще в дитинстві він, навчений матір'ю (вона подається в поемі як втілення українського сумління Мазепи), вже добре знав,

Як

Вкраїну полонив поляк

І, наче оводи ті злі,

Її обсіли москалі...

І ще в польському королівському палаці, терзаючись сумлінням від невиконаного обов'язку перед Україною, про що йому нагадує привид матері в гарячці під час мук від ран, він повен жаги до дії для України:

Я хочу швидче відціля

Віддячить москалю і ляху,

Що мій народ ведуть на плаху

Під сміх царя і короля!..

У віщому сні він бачить своє майбутнє:

Коли крови густе вино

Поллється по степах широких,

Де йтиме цар нестримним кроком

«в Европу прорубать вікно».

Він чує, цар іде по ньому,

У грудях грузнуть каблуки,

Так тяжко дихати старому...

Чом ти прийшов до мого дому,

Північний злодію? Чому?..

..Але у відповідь гармати

Гримлять під мурами Полтави,

І заглушає крики «слава!»,

Мов рух розпечений ядра,

Могутнє й радісне «ура»...

Мати ж, увособлення українського сумління Мазепи й носій тенденції автора, говорить Мазепі:

Будь оборонцем України,

Що на шаблюки точить рала.

Тебе народ і Бог обрали.

Надінь шолом і меч візьми,

Стань на чолі, здійми повстання,

Хоч і чека тебе за теє

Страшна дорога Моїсея,

Доноси, зрада і вигнання...

...Будь смолоскипом днів нових!

Хай ти згориш і вітру сміх

Розвіє попелом надії,—

Той не живе, хто жить не вміє

З душею темною раба.

Життя ж — це вічна боротьба,

І тільки сильними народи

Куються в нації, ідуть

Крізь бурі в радісні походи,

Торують для нащадків путь...

Чи це не рядки з поезіі «Вісника» Донцова? І чи це не те ж саме, за що в свій час (лише три роки перед написанням цієї поеми) Сосюра так ганьбив Маланюка в своїй «Відповіді»? Тут, власне, найвиразніше продемонстровано двоїстість Сосюри. Пишучи свідомістю «першого Володьки», відданого совєтській владі комуніста, він написав «Відповідь», де в непристойний спосіб копирснув копитом і Мазепу, а пишучи серцем «другого Володьки» — написав апотеозу цьому ж самому Мазепі...

Безперечно — свідомістю своєю в підсовєтських умовах Сосюра ніколи не тільки не був націоналістом, але навіть не мав і тенденції до цього. І перед, і після написання таких націоналістичних творів, як «Мазепа», він дав немало безсумнівних доказів такої своєї вірности совєтській комуністичній, а пізніше — й російській «великонаціональній» ідеології, що в остаточному підсумку це цілковито зводить нанівець вартість його націоналістичних випадів. Але все ж як людський документ, як свідчення непереможности української національної стихії, що живе в українському серці підсовєтського українця наперекір його свідомому наставлению, — це речі, які належать до нашого національного українського активу.

Власне — позасвідомість і навіть протисвідомість українського «націоналізму» Сосюри, його стихійна сердечність — найбільший для нас позитив Сосюри як виразника того українського людського явища підсоветської дійсности, яке нас особливо цікавить. Серце, українське серце «другого Володьки», справді, як він сам його назвав, — «розхристане». Ще більш вірно охарактеризував себе в цьому відношенні Сосюра в іншому місці:

В мене на кашкеті зірка п'ятикутня,

А на серці — тьма...

[...]

***

І ось несподівано в час останньої війни знову, хоч незрівнянно слабше, почувся голос цього змученого серця. Сталося це поза Україною, в далекій чужій Башкири, де Сосюра опинився в становищі своєрідного підсовєтського «діпі», тобто — будучи евакуйованим большевиками з України в 1941 р. Втративши Україну, що опинилась під німецькою окупацією, большевики вже не мали підстав боятись у Сосюрі «другого Володьки». Навпаки — вони його тепер стали потребувати. І це, власне, вони самі викликали знову до життя цього недобитого «другого Володьку», примусивши його, цього разу вже на їхнє пряме завдання, говорити щиро від серця, говорити так, щоб це промовляло до інших українських сердець. Просто — серце «другого Володьки» було мобілізоване большевиками як сила, здатна мобілізувати почуття українських мас, залишених під німцями і тих, що опинились в совєтській армії чи на становищі совєтських «діпі» і які мали тепер воювати за Україну... для большевиків.

Сосюрі було дозволено писати про те, про що перед тим було заборонено навіть і згадувати і за що, власне, його й було доведено терором до божевілля. Дозволено писати про свою «синю омріяну Україну», про свою щиру любов до неї, про свою мрію про її волю. Причому — дозволено було писати про все це безпосередньо, без підміни поняття України поняттям набридлої підсовєтським українцям «соціялістичної батьківщини». Дозволено писати про Україну «взагалі», щоб серед українців можна було сіяти ілюзії про якісь нібито зміни большевицької політики щодо України і ловити щирі українські серця на новий гачок.

В наслідку маємо пару книжечок поезій Сосюри, виданих в Уфі й Саратові, де перебували в роки 1941-1943 українські підсовєтські «діпі». І ці книжечки повні таких віршів, які сьогодні можна без змін друкувати в кожному українському «діпівському» виданні на еміграції, як вислови типових також і для протисовєтських «діпі» настроїв. Така, напр., книжечка з назвою «В годину гніву», що її можна б назвати також «В годину щирости». Крім кількох віршів, що за совєтським стандартом з обов'язку присвячені «кесареві» й «кесаревому», в усіх інших мова йде про позачасову поневолену й прагнучу визволення Україну, про патріотичну жертвену любов до неї поета і про боротьбу українського народу з окупантом. І саме головне — про окупанта говориться без жадного (за рідкими вийнятками) натяку на те, про якого саме окупанта іде мова: про німецького фашистського чи про російського совєтського? Так само неозначено говориться й про бажану поетові майбутню волю України: чи про «волю» в большевицькому розумінні, чи про волю в розумінні українському, самостійницькому? Дійсно, в цьому випадку можна б ще раз повторити слова Сосюри з книжки «Серце»:

А ви догадайтеся, любі,

Яку я Вкраїну люблю?..

Звичайно, в усіх цих віршах нема ані сліду чогось протисовєтського. І навіть нема жадних підстав думати, щоб автор їх якесь протисовєтське наставления міг мати. Ні. Він тільки використав дану йому нагоду не говорити в цих віршах про своє свідомо-розумове наставления, яке, без сумніву, лишилось віддано-совєтським, і говорив тільки про безпосередньо-щирі почуття свого серця. Ці свої вірші поет в одному місці так і характеризує, як

Подарунок Україні

Серця бідного мого.

В порівнянні з творами «другого Володьки» до сталінського «перелому» ці вірші буквально невинні. Але в порівнянні з попереднім періодом творчости Сосюри також і саме об'єктивне звучання цих віршів у підсовєтській дійсності стало іначе. Те, що раніше звучало невинно, тепер у цій дійсності стало звучати як не знати який «націоналізм». Після того, як по розправі з усіма проявами українського думання Й почування в роки 1933—1937 мова про любов до України без обов'язкового «національна по формі, соціялістична по змісту» стала забороненою єрессю, дозвіл говорити про це бодай в Уфі був неабияким «лібералізмом» з боку большевиків, а використання цього дозволу з боку Сосюри було неабиякою... сміливістю? Ні — наївністю...

Справді, так щиро використав Сосюра період вимушеного воєнними обставинами большевицького «лібералізму» тільки в своїй сердечній наївності, а ні в якому разі з якогось свідомого наставления. І, відчувши себе в своїй рідній стихії, Сосюра аж до 1947 р. включно творив такі щирі «подарунки Україні серця бідного» свого. Такими подарунками рясніє також і повоєнна вже збірка віршів «Щоб сади шуміли», яку навіть з нагоди ювілею 30-ліття літературної діяльности Сосюри було «удостоєно» т. зв. «Сталінської премії». І в цій збірці вміщено було також написаний ще в 1944 р. вірш «Любіть Україну».

Але тут большевицька гра в «лібералізм» скінчилась. Україна знову опинилась міцно в большевицьких руках, і український патріотизм, навіть обмежений тільки звичайною любов'ю до України, став для большевиків небезпечним. Почався спішний відворот назад, на старі й сталі позиції безоглядного нищення всього українського, І тут прийшла чергова і, може, вже остання, большевицька «операція» серця Сосюри...[...]

***

Дійсно — вся ця т. зв. «справа Сосюри» в зв'язку з віршем «Любіть Україну» звучить сьогодні справді трагічним «мементо» для України в СССР. Подумати тільки: українцям на Україні забороняється, як не знати який «злочин», ніщо інше, тільки всього лише любити свою батьківщину. І це в той час, коли їх примушують не тільки любити, а просто обожнювати окупанта України — Росію!..

Правда, любов до України в СССР завжди вважалась чимось «злочинним». Питання Хвильового в його новелі «Редактор Карк» — «Невже я злочинець, що безумно люблю свою Батьківщину?» — мучило підсовєтського українця вже на самім початку підсовєтського періоду історії України. Але довший час це питання стояло тільки в зв'язку з проблемою комуністичного інтернаціоналізму, а не в зв'язку з російським совєтським націоналізмом[...]

Василь ГРИШКО

З кн. В. Сосюра. «Засуджене й заборонене».

Нью-Йорк, 1952


Розміщенно Referat в разделе Робота над творами Пятница 5 декабря 2014 в 3:40





СЕРЦЕ «ДРУГОГО ВОЛОДЬКИ» І ЗАБОРОНЕНА ЛЮБОВ (Володимир Сосюра) – Стаття з української літератури