АЛЬФОНС ДОДЕ

ТАРТАРЕН ІЗ ТАРАСКОНУ

(Уривки)

Як незабутню дату зберігає мені пам'ять день моєї пер ї візити до Тартарена Тарасконського. Богобоязний Тартарен мешкав тоді у передмісті, на Авіньйонському шляху, в третьому будинку по ліву руку. То була чепурненька тарасконська вілла із садком спереду, з дуже білими мурами й зеленими жалюзями. На цій будівлі —- від льоху аж до горища — ба, навіть і на садку, лежала печатка геройства.

Його кабінет — одна з найцікавіших пам'яток Тараскону. Уявіть собі велику залу, згори й донизу, як килимами, позавішувану рушницями та шаблями. Тут було зібрано всеньку зброю з цілого світу — карабіни, кресаки, гаківниці, корсиканські та каталонські ножі, чингали, малайські криші, стріли караїбів, кремінні стріли, всілякі дручини та ломаки, кастети, киюки готентотські, мексіканські ласо... та хіба я можу все те знати? Все тут було впорядковано, опоряджено, вишкрябано і мало етикетку, як в аптеці.

Посеред кабінету стояв одноногий круглий столик. На столику поряд із пляшкою рому лежали турецький кисет, «Подорож капітана Кука», Куперові романи, оповідання про ведмежі лови і таке інше. І, нарешті, коло столика сидів без піджака і у фланелевих штанях присадкуватий, кремезний чоловік так років сорока — сорока п'яти, червоновидий, з густою, короткою борідкою і блискучими очима. Читаючи якісь жахливі пригоди збирачів скальпів, він витягував спідню губу і робив страшні гримаси, що надавало його чесній постаті скромного рантьє вигляду добротливого хижацтва, яке панувало в цілому домі.

Цей чоловік і був Тартарен Тарасконський, відомий цілій Південній Франції. А, проте, він і тоді вже королював у Тарасконі.

Розповімо, через що він став королювати.

Насамперед вам треба знати, що там усяке — і мале, і велике — запеклі мисливці. Лови — то найбільша пристрасть тарасконців... Отже, щонеділі рано геть усе населення Тараскону озброюється й виходить за місто з торбами на спині, рушницями за плечима, з хортами й гончаками... На лихо, бракує дичини і бракує цілком. Щодо дичини, то в цілому краї є тільки один старий негодящий заєць, що якимось чудом урятувався від тарасконців і вперто продовжує там жити. В Тарасконі його добре знають і дали йому назвисько «Швидкий».

Ну,— скажете ви мені,— коли в Тарасконі так мало дичини, що ж тоді роблять тарасконські мисливці в неділю?

— А Боже ж мій милий! Та вони йдуть у поле за два — три льє від міста. Там вони збираються купками по п'ять — шість чоловік, спокійнісінько вкладаються у холодку під якоюсь цямрою, старим муром, витягують з торбинки чималі кавалки м'яса, кілька цибулин, ковбасу й розпочинають нескінченний сніданок, поливаний одним з тих ронських вин, що примушують сміятись і співати.

Потім добре напакувавшись, вони встають, кличуть до себе собак, заряджають рушниці і ну полювати! Це значить, що кожен з цих добродіїв бере свій кашкет, чимдуж підкидає його вгору і стріляє в нього, залежно від умови другим, п'ятим чи шостим номером дробу.

Хто влучив у свою шапку найбільше разів, того оголошують королем полювання, і він увечері повертається до Тараскону як тріумфатор, несучи продірявлений кашкет на рурі своєї рушниці.

Щодо полювання на кашкети Тартарен Тарасконський не мав собі рівних. Щонеділі він ішов з дому в новій шапці, і щонеділі ввечері вертався в лахмітті. Він досконало знався на всіх мисливських правилах і прочитав геть усі посібники — од кашкетних ловів до ловів на бірманського тигра...

Крім великої жадоби полювання, плем'я тарасконців знає ще одну пристрасть — до романсів. Щодо романсів, то тут, як і у полюванні, перед вів Тартарен, і перевага його над земляками була в тім, що у нього не було свого власного романсу. Він вважав їх усі за свої власні. Той, хто не чув його співів, не чував, виходить, нічого. Я принаймні, нехай я житиму ще сто років, завжди бачитиму, як великий Тартарен урочистою ходою наближається до піаніно, спирається на нього ліктем, робить свою звичну гримасу і, роздимаючи ніздрі, промовляє страшенним голосом, що як гуркотання грому відбивається всередині піаніно: «нон, нон, нон!», і на тому дует кінчається.

Скінчивши співати, Тартарен утирав собі піт із лоба, всміхався до жінок, підморгував до чоловіків, і, уквітчаний славою, йшов до клубу, щоб сказати там: ми щойно співали дуетом з «Роберта-диявола»... І найцікавіше було те, що він сам собі вірив.

Ось яким різноманітним здібностям завдячував Тартарен тим винятковим положенням, що його він мав у Тарасконі. Ця людина вміла якось прихиляти до себе чисто всіх.

Військові, що були в Тарасконі, стояли за Тартарена. Представники правосуддя й собі тягли руку за Тартареном. Нарешті, Тартарен мав на своєму боці і народні маси. Його постать, хода, загальний його вигляд доброго кавалерійського коня, слава героя, що її він здобув не знати звідки, кілька дрібних срібних монет — все це зробило з Тартарена улюбленця всіх базарних перекупок.

А втім, незважаючи на все це, незважаючи на свої численні таланти, вселюдську популярність, Тартарен не був щасливий. Життя в цьому маленькому місті гнітило його, він задихався тут.

Недаремно, щоб розсунути свої горизонти, оточував він себе баобабами та іншими африканськими рослинами. Марно нагромаджував зброю і забивав собі голову романтичними пригодами, намагаючись на зразок невмирущого Дон Кіхота видертися за допомогою фантазії з пазурів невблаганної дійсності. Та ба! Все, що він робив, аби вгамувати свою жадобу пригод, лише збіль-шувало її.

Скільки разів, гарячої літньої днини, за книжкою серед своїх мечів Тартарен, рикаючи, схоплювався на ноги. Скільки разів шпурляв він книгу і кидався до стіни по зброю!..

Як же то в дідька сталося, що такий завзятий авантурник, що конче потребував глибоких зворушень і мав навісну пристрасть до подорожей, до пригод та до змагань, ніколи не виїздив з Тараскону?

А це — факт. До сорока п'яти років одважний Тартарен жодного разу не ночував десь поза Тарасконом.

Треба вам признатися, що в нашого героя були дві, цілком виразні, вдачі. «Я почуваю в собі двох людей», сказав, не пригадую який, отець церкви. Те саме він сказав би й про

Тартарена. Великий тарасконець (читачі вже могли помітити це) мав душу Дон Кіхотову: достоту такі ж поривання, однаковісінькі героїчні ідеали, таку саму жадобу романтичного і грандіозного. Але, на великий жаль, у нього не було кощавої постаті, якогось лише натяку на тіло, як у славетного ідальго. У Тартарена, навпаки, була показна постать гладкої людини, випещене тіло, присадкувата, черевата фігура невмирущого Санчо Панси.

Дон Кіхот і Санчо Панса в одному й тому ж тілі! Ви уявляєте, що то було за співжиття? Що то суперечок! Що то бійок!

Тартарен-Кіхот, захоплений пригодницькими романами, гукає: «їду!»

Тартарен-Санчо, що страшенно боїться ломот, каже: «А я лишаюся».

Тартарен-Кіхот (у захваті): «Тебе вкриє слава, Тартарене».

Тартарен-Санчо (цілком спокійно): «Вкрийся вже краще фланелею».

Тартарен-Кіхот (несамовито): «Сокиру, дайте мені сокиру!»

Тартарен-Санчо (дзвонить до покоївки): «Дайте мені шоколаду, Жанетто!»

Ось як воно сталося, що Тартарен ніколи не виїздив з Тараскону.

А втім, одного разу Тартарен мало не поїхав у далеку путь. Троє тарасконців — брати Гарсіо-Камюс, що жили в Шанхаї, запропонували йому порядкувати одною з тамтешніх філій їхнього дому. Тартаранові саме цього й треба було. Поважні справи, ціла армія підлеглих службовців, зносини з Росією, Персією, Туреччиною... словом, вища торговельна політика.

Нема чого описувати ентузіазм, що з ним Тартарен-Кіхот прийняв пропозицію. На жаль, Тартарен-Санчо мав іншу думку, і через те, що сила була на його боці, справа не вийшла на добре. Кінець — кінцем Тартарен таки не поїхав. Трохи не поїхати до Шанхая, було для Тараскону однаково, як і справді поїхати туди.

Тартарен, досконало обізнаний на побуті і звичаях шанхайців, радо розповідав про всі подробиці і, нарешті, й сам не міг сказати з певністю, чи їздив він до Шанхая...

Похопімося ж тепер перейти до найславетніших сторінок його історії. Одного вечора, бувши в пушкаря Костекальда, Тартарен заходився демонструвати кільком аматорам рушницю-централку. Раптом одчиняються двері і в крамницю вбігає з розгубленим виглядом один із стрільців кашкетів, репетуючи: «Лев! Лев!». Загальне замішання, переляк, метушня, колотнеча.

Тартарен насаджує на рушницю багнет. Стрільці дізнаються таке: Мітен зі своїм звіринцем, проїжджаючи з ярмарку в Бокері, згодився спинитися на кілька днів у Тарасконі.

Атласький лев у Тарасконі! Адже такого не траплялося ніколи за цілий час існування людства. Ніхто не знаходив слів. Навіть Тартарен. Атласький лев тут, близенько, за два кроки від нього! Лев... Боже милий!

Уся кров ураз кинулася йому в обличчя. Очі йому палахкотіли. Конвульсивним рухом скинувши на плече централку, він повернувся до полковника Бравіди і прогуркотів: «Ходімо подивимося, полковнику!»

У звіринці, колії вони дійшли до нього, було вже багато люду. Тартарен, геройська душа, протягом довгих років позбавлена сенсаційних видовисьок, кинувся на Мітенів барак і миттю здобув його штурмом... Відважний тарасконець повагом обійшов увесь барак, не зупинився коло водойми з морським псом, зневажливо кинув оком на довгу скриню, де, лежачи у висівках, удав перетравлював сире курча, і, нарешті, став проти клітки з левом.

Жахливе й несказанно прекрасне побачення! Лев тарасконський і лев атласький віч-на-віч. Обидва спокійно дивляться один на одного.

І дивна річ! Чи то рушниця призвела його до поганого гумору, чи то він зачув гідного себе ворога, та тільки лев, що до того зневажливо дивився на тарасконців і позіхав їм просто в обличчя, так отой самий лев несподівано розлютився.

Зойк жаху був йому за відповідь. Розгублені тарасконці шугнули до дверей. Тікали всі. Один Тартарен не зрушив з місця. Він стояв перед кліткою непохитно й безбоязно, з блискавичним полиском в очах. Він бурмотів, придивляючись до лева:

— Так, оце було б полювання!

У той день Тартарен не сказав більше нічого.

Другого дня в місті тільки й говорили, як про скорий від'їзд до Африки на левові лови.

Найбільше дивувався, довідавшись, що він їде до Африки, сам Тартарен. І подумайте тільки, до чого призводить та чванливість. Замість того, щоб просто відповісти, що він зовсім не поїде, та ніколи й не збирався туди їхати, Тартарен промимрив з двозначним виглядом: «Е, е.. мабуть... я не кажу: ні». Кінець — кінцем, увечері в клубі, зігрітий пуншем, оплесками і запаморочений успіхом, що ним він завдячував чуткам про свій від'їзд, горопаха рішуче заявив, що втомився полювати на кашкети й незабаром вирушить полювати на величезних Атлаських левів.

Оглушливе ура» зустріло цю звістку.

Невдоволений був тільки Тартарен-Санчо. Сама гумка подорожувати по Африці та полювати на левів переймала його холодом. Повертаючись додому, він зробив жах. єну Тартарену-Кіхоту. Він узивав його малахольним, мрійником, тричі божевільним; докладно перелічував йому всі катастрофи, що чекали на них у цій експедиції, віщував загибель їхнього корабля, ревматизм, пропасницю, слонову неміч, багато чого іншого.

Недаремно Тартарен-Кіхот заклинився, що матиме розум, добре вкриватиметься й візьме із собою все необхідне. Тартарен-Санчо не хотів нічого слухати.

Цілком ясно, що в таку подорож не виряджаються без належних приготувань. Наш тарасконець поклав почитати перш над усе описи Африки знаменитих мандрівників. Тартарен вирішив і собі наслідувати цих відважних людей і відтоді став живитися самою перевареною водою. А під перевареною водою в Тарасконі розуміють кілька шматків хліба, намоченого у воді з лушпинням цибулі, тмином і лавровим листом. Режим, як бачите, був суворий, і легко уявити, які гримаси робив бідний Санчо.

Щоб привчитися, наприклад, довго ходити, він змушував себе обійти щоранку сім або вісім разів поспіль все місто. Далі, щоб звикнути до нічної свіжості, він кожен вечір виходив у сад і лишався там до десятої чи до одинадцятої години, чатуючи з рушницею коло баобаба.

І, нарешті, доки звіринець залишався в Тарасконі, доти стрільці кашкетів, йдучи додому через замкову площу, могли невиразно бачити якусь таємничу людину, що походжала ззаду бараків.

То був Тартарен Тарасконський, який хотів принатуритися слухати в пітьмі лев'ячі рики...

І, нарешті, прийшов великий, незабутній день. Усі тарасконці були на ногах. Уся ця юрба тиснулася перед дверима Тартарена, що їде до турків бити левів...

Коли Тартарен прокинувся, било третю годину. Перша думка, що з'явилася в голові нашого героя, була така: «Ось я й у країні левів».

Тартарен сквапно озброївся, прив'язав до своєї спини скатаний намет і вийшов на вулицю. В цю хвилину перед ним, витягуючи свої довгі ноги, проплив пречудовий верблюд. Серце Тартаренове закалатало швидше.

А, вже й верблюд! Значить, і леви неподалік. І дійсно, швидко він побачив загін мисливців на левів, що з рушницями йшли проти нього.

— Негідники! — сказав до себе наш герой,— оце на левів цілою бандою, та ще й із собаками. (Він бо й на думці не мав, що в Африці можуть існувати якісь інші лови, крім левових.) Проте у мисливців були такі добрячі обличчя колишніх комерсантів, що зацікавлений тарасконець визнав за потрібне звернутися до одного з цих добродіїв.

— А що, до речі, друже, добрі лови?

— Непогані,— відповів той, з острахом поглядаючи на зброю.

— Вам пощастило вбити їх?

— Авжеж, і чимало. Дивіться — і алжирець показав на свій ягдташ, повнісінький баранців.

— Як то... Та хіба ж ви складаєте їх у ягдташ? Значить, вони зовсім маненькі?

— Єсть і маненькі, а єсть і більші,— відказав стрілець.

Відважний Тартарен так і прикипів на місці. Та це — жарти,— вирішив він,— вони нічого не вбили.

Була вже глупа ніч. На дорозі — ні живого духу. Наш герой зрозумів, що леви — то не диліжанси, і навряд чи полюбляють великі шляхи. Він збочив і повернув у поле... Але раптом:

— Стій!

— Тут тхне левами,— сказав до себе Тартарен і покрутив носом.

То була велика, відлюдна пустеля, скрізь засіяна химерними

Орієнтальними рослинами. Така місцевість мусить приваблювати до себе хижаків...

Поклавши одну рушницю перед собою, тримаючи другу в руках. Тартарен став на одне коліно і прислухався... Він прислухався годину, другу... Нічого. Тоді він пригадав, що знамениті мисливці на левів ніколи не ходили на лови без маленького цапеняти. Тартарен не взяв із собою такої принади, а натомість став сам наслідувати його голос і замекав: «ме, ме!» Знову нічого. Роздратований мисливець підсилив свій голос і, нарешті, замекав так, що цапеня оте стало видаватися биком.

Несподівано перед ним з'явилось щось чорне й велике. Воно нахилилось, обнюхало землю, плигнуло, згорнувшись у клубок, одбігло, потім повернулось і стало тихо... Безперечно це був, лев. Явно видно чотири короткі лапи, потужну шию і двоє очей, що аж горіли в темряві ночі. Ціляй! Бах! Бах! І все.

На його постріл відповіло жахливе ревіння.

— Готово! — згукнув Тартарен. ...Він почав чекати на самицю... так виходило з його книг...

В казармах Мустафи грали зорю сурми африканських стрільців. Здивований мисливець левів тер собі очі. А він думав, що лежить у самому центрі пустелі! Знаєте, де він лежав? На плесі артишоків і між плесами капусти з одного боку та буряків — із другого.

В його Сахарі росла городина...

— Вони з'їхали з глузду! — подумав він. — Садовити артишоки коло самісінького лева... бо це ж лев, а не мара... І ось найкращий доказ.

За доказ були калюжі крові, що залишила по собі тварина, тікаючи. Переходячи від артишоку до артишоку, він вийшов на невеличкий засіяний лан. Там, на потолоченій траві, в калюжі крові, з раною на голові, лежав на боку... вгадайте хто...

— Та хто ж? Звичайно, лев!

Ні, віслюк...

Крізь посічені порохом вікна омнібусу Тартарен невиразно бачив гарненьку міську площу. Під цей час двері екіпажа відчинились і увійшов старенький статечний панок.

Побачивши войовниче приладдя Тартаренове, панок, здавалося, надзвичайно здивувався і став розглядати Тартарена.

— Це вас дивує? — спитав він.

— Ні, воно заважає мені,— спокійно відказав панок. Та й справді, зі своїм наметом, револьвером, двома рушницями в чохлах і мисливським ножем Тартарен, не говорячи вже про його природну ситість, займав забагато місця.

— Чи не думаєте ви, часом, що я мушу полювати на левів з вашою парасолькою.

— А, так ви, виходить...

— Тартарен Тарасконський, мисливець левів!

— А ви багато вже повбивали левів, пане Тартарене? — спитав він тихомирно.

— Чи багато я їх убив? Бажаю вам мати стільки волосся на голові.

Всі в диліжансі пирснули, дивлячись на три жовтуваті волосинки, що стирчали на черепі маленького добродія.

— Жахливий ви вибрали собі фах, пане Тартарене,— вкинув і собі слово орлеанський фотограф. — Вам, певно, доводилося бувати в бувальцях. Так само, як цей бідний пан Бомбінель...

— А, той мисливець пантер...— досить зневажливо кинув Тартарен.

— А хіба ви його знаєте? — спитав панок.

Оттуди! Хіба знаю?.. Ми полювали разом більше як двадцять років.

— Так ви, значить, полювали і на пантер, пане Тартарене? — вів далі маленький добродій.

— Іноді, так, для розваги...— це зовсім не те, що полювати на левів.

Під час зупинки панок устав, вийшов з диліжанса і раніш, як зачинити за собою двері, сказав:

— Дозвольте мені дати вам пораду, пане Тартарене. Ви маєте вигляд порядної людини, і я хочу сказати, що думаю... Вертайтесь мерщій до Тараскону. Ви тут тільки гаєте час. У нас лишається кілька пантер, та вони занадто неінтересна дичина для вас. А щодо левів, так з ними все вже скінчено, їх немає більше в Алжирі... Мій друг Шасен нещодавно вбив останнього...

В Міланахі Тартарен зійшов із диліжанса. Ідучи широкими міланахськими вулицями, сердега шукав готелю. А що як той панок сказав правду? Навіщо тоді ця подорож, цей клопіт.

Раптом на розі однієї вулиці наш герой опинився лице в лице, око в око з... з ким, угадайте... з розкішним левом, що по-царському сидів на своєму заді коло дверей кав'ярні і, вилискуючи проти сонця своєю жовтою гривою, чекав на когось.

— Що вони плетуть, ніби тут немає більше левів? — скрикнув Тартарен. Почувши оклик, лев нахилив голову і, взявши в зуби дерев'яну миску, що стояла коло нього, покірно протягнув її до зачудованого Тартарена. Якийсь араб, проходячи повз, кинув туди мідяну монету; лев поворушив хвостом. Тоді Тартарен зрозумів усе. Він побачив те, чого не вздрів одразу через здивування — натовп круг бідного, прирученого, осліпленого лева і двох здоровенних негрів з ломаками, що водили його по місту.

Тартарен спалахнув гнівом.

— Негідники! — загримів він,— оце так ви зневажаєте таку благородну тварину! І, опинившись коло лева, притьмом видер ганебну миску з-поміж його царських щелеп. Обидва негри, взявши Тартарена за злодія, кинулися з дручинами на нього. Зчинився страшенний гамір. Навіть сліпий лев і той намагався загарчати, і нещасний Тартарен, хоч як запекло він боронився, кінець — кінцем покотився на землю в сміття...

Експедиція тривала вже цілий місяць... А левів не було. їх було не більше, як на Новому мості в Парижі. Проте наш тарасконець не зневірявся.

Але одного разу, коло шостої вечора, коли караван проходив через ліс, де в траві плигали стомлені спекою великі перепели, Тартарен ніби почув ті дивні рики, що до них він стільки разів прислухався в Тарасконі. Вони доносилися здаля, були невиразні й переривчасті. Не було ніякого сумніву. Це — лев. Мерщій на засіди! Не можна втратити жодної хвилини!

На сто кроків перед марабу (надгробок святого), на березі майже цілком висохлої річки, в сутіні вечора мерехтів олеандровий гайок. Його саме вибрав Тартарен і, спустившись за деревом на одне коліно (як того вимагали правила) та ввіткнувши в пісок свій мисливський ніж, з карабіном у руці став чекати.

Тартарен був схвильований і навіть дуже. Зуби йому клацали, а приклад рушниці стукав як кастаньєти об колодку мисливського ножа. Що ж ви хочете? Не кожного вечора буває належний настрій, та й у чім полягало б геройство, якби зважливець ніколи не зазнавав страху.

Отже, Тартарен боявся і боявся весь час. Проте він добре тримався годину — другу, але й геройство — не безмежна річ. Нарешті тарасконець чує, як по висохлому річищі хтось іде. На цей раз переляк підняв його з землі. Він двічі наосліп стріляє в пітьму і що єсть духу відступає до марабу, залишивши свій ніж стирчати в піску, на спогад щонайбільшої паніки, яка будь-коли охоплювала душу усмирителя хижаків.

— Сюди, князю, сюди! Леви!

Але князя там не було. На білому пагорбку при світлі місяця відбивалася лише дивовижна тінь верблюжого горба. Князь Григорій утік, забравши із собою і теку, і банкові білети. Вже цілий місяць чекав він на таку оказію...

Тартарен зневірився. Він зневіривсь у Чорногорії, у приязні, у славі, навіть у левах, і великий чоловік заплакав ревно.

І ось в той час, як він, замислившись, сидів коло марабу, а верблюд, стоячи поруч, спочутливо дививсь на нього, хащі заворушились, і остовпілий Тартарен побачив на десять кроків од себе велетенського лева. Витягши вперед голову, він рикав так жахливо, що затрусились не тільки стіни марабу, а й капці святого, що стояли в ніші.

Один Тартарен на затрусився.

— Нарешті! — скрикнув він, схопившись за рушницю. — Бац! Бац! Пфт... Пфт. І все. Лев дістав дві розривні кулі в голову... Потім усе впало на землю, і Тартарен уздрів... двох розлючених, здоровенних негрів, що бігли до нього, піднісши вгору свої палиці. То були два міланахські негри.

Ой, лихо! Тарасконські кулі вбили бідного сліпого прирученого лева з монастиря Мохамета...

Процес був довгий і жахливий. Насамперед треба було встановити, де було вбито лева — на землі, що належала владі, чи на військовому терені. Справу розглядалось у горожанському суді, де нашого героя присуджено до двох з половиною тисяч франків штрафу...

Але як сплатити їх. Кілька піастрів, що їх не вкрав князь, давно вже витрачено на гербовий папір. Нещасний мисливець левів мусив був спродати вроздріб карабін по карабіну, ящик зі зброєю. Сплативши все, Тартарен залишився з лев'ячою шкурою та з верблюдом. Шкуру він старанно запакував і послав до Тараскону на адресу полковника Бравіди, а верблюда передбачав використати для повороту з Алжиру...

Наш герой, не обтяжений ніяким багажем, висадився на землю. Вагон третього класу потяг його до Тараскону. Не встиг поїзд відійти від Марселя, як усі повитикали голови з вікон. Галасують. Виглянув і Тартарен, і що ж він бачить? Верблюда, що біг по рейках ззаду поїзда.

Він сподівався, що після такої злигодньої подорожі йому пощастить принаймні повернутись додому інкогніто. А через верблюда це ставало вже неможливим.

— Тараскон! Тараскон!

Треба виходити... і, о чудо, скоро тільки в дверях вагона з'явилася феска героя, оглушливе «Хай живе Тартарен! Хай живе вбивця левів!» струсонуло шибки. А там ще загримотіли фанфари й духові оркестри... Тартарен мало не впав непритомний... Весь Тараскон був тут, усі кашкети летіли вгору. Славний загін стрільців кашкетів прийшов у повному складі, оточив свого отамана й на руках несе його по сходах...

Потім він по-приятельському простяг руку полковникові Бравіді, і в супроводі верблюда, оточений стрільцями кашкетів і привітний усім народом, поважно попростував до домка з баобабом, розпочавши дорогою оповідати про свої знамениті лови:

— Уявіть собі,— промовив він,— як одного гарного вечора, бувши в самій середині Сахари...

Переклав з французької МИКОЛА ІВАНОВ


Розміщенно Referat в разделе Детальні розробки уроків Суббота 26 декабря 2015 в 0:17




  • АЛЬФОНС ДОДЕ – Хрестоматія з зарубіжної літератури
  • АЛЬФОНС ДОДЕ (1840—1897) Альфонс Доде народився в маленькому містечку Німі на півдні Франції, неподалік від Тараскону, в заможній родині. Та коли хлопчикові виповнилося 8 років, сім'я збідніла і йому довелося заробляти на життя власною працею. У пошуках заробітків майбутній письменник
  • Облуда – ІГОР КАЛИНЕЦЬ
  • Якщо це було, то були твої руки, Очі були, груди були, були, було... Була буколіка, буйволиці й буйволи, І червоне будило, що будило, було. Якщо це було, то було все облуда, Блудницею тоді ти, пречиста, була, Тоді ти пречитстою, блуднице, стала, Бо ти стала - і не
  • Заворожи мені, волхве! – ЛІНА КОСТЕНКО
  • «Заворожи мені, волхве! Заворожи мені, волхве…» Сидить по мавпі на зорях, на місяцях, Респектабельні пілігрими В комфортабельних «Волгах» «ходять» по шевченковських місцях. Вербують верби у монографії. Вивчають біо - і гео-графію. Полюють в полі на три тополі… А цікаво, багато б із них потрафили Пройти шляхами його долі? Давайте чесно. Не кнопки
  • ДО ЧИТАЧА – Із книги «Внуки столітнього запорожця» – ДОКІЯ ГУМЕННА
  • Чи виправдана назва цієї книжки? Оповідання й новелі, вміщені тут, складають мозаїку, а з неї виринає образ того, як час і оточення нас різьблять. Це ж усі ці новелки хоч і українські, але американського походження. То чи справді всі оці
  • Подорож за старих часів – Твір по добутку “Як я провів літо”
  • У житті буває багато моментів, які спочатку пам'ятаєш, потім швидко забуваєш. Але те, що відбулося із мною цим летом, я буду пам'ятати все життя. Це була подорож із сім'єю в Єгипет. І не просто ми загоряли й купалися в Червоному
  • НЕТЕРПЕЛИВІСТЬ – ДМИТРО ПАВЛИЧКО
  • Хотів пастух почути голос Бога В палаючім кущі і запалив Маленький корч сухого ялівцю. І полум'я рвонулось, як з гранати, І жерепові нетрі зайнялись, І стало страшно тому пастухові, Що погорять писклята у гніздечках, Яких було багато навкруги. Він кинувся гасити ялівець, Але було вже пізно. Все згоріло. А Бог
  • ПАНИ, ХОМА І ГУСКА – СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВІ КАЗКИ
  • Задумались пан з панею, сидячи за столом при обіді, як би їм розділити оцю печену гуску, щоб усім було до пари. А всіх панів було шестеро: пан з панею, два паничі та дві панночки. А тут якраз на той час входить

ТАРТАРЕН ІЗ ТАРАСКОНУ – АЛЬФОНС ДОДЕ – Хрестоматія з зарубіжної літератури