Л. Базиль,

Кандидат педагогічних наук

Глухів

Найголовніше завдання освітньої системи кожної розвиненої країни — формування національного ідеалу підростаючого покоління. Головною рушійною силою в цьому складному процесі виступає насамперед учитель-словесник. Саме він, маючи у своєму розпорядженні такий могутній фактор людино — і націотворення, як рідна література, формує духовно розвинену, національно свідому особистість, відповідального й активного громадянина України, справжнього патріота Батьківщини, здатного належно представляти свою націю й державу. З огляду на це до професійної підготовки вчителів-філологів XXI століття поставлено якісно нові вимоги. Педагог-словесник нового тисячоліття має бути добре обізнаним із таємницями філології, добре володіти навичками ораторського й ділового стилів спілкування, усвідомлювати власні національні корені, пропагувати духовну культуру українського народу та шанувати виховні цінності інших народів, а головне — вміти формувати в учнів національний ідеал. Зазначена ідея — провідна в педагогічній концепції Григорія Ващенка.

Неперевершені уроки мудрості видатного вченого-педагога, відомого фахівця з національного виховання стали прекрасними уроками професійної майстерності. Безсумнівний талант ученого-гуманіста здобув визнання й пошану в діаспорі багатьох країн світу. Основні положення філософсько-освітньої спадщини Г. Ващенка заслуговують на ґрунтовне системне вивчення, належне осмислення, широке використання й розвиток у сучасній школі.

За кордоном, де видатний український педагог прожив понад двадцять років, його наукові твори доволі відомі. В Україні, на жаль, праці Г. Ващенка почали активно видавати лише в останні десятиліття. Значним імпульсом у розвиткові ващенкознавства є діяльність Всеукраїнського Педагогічного Товариства. У 1994 році у видавництві «Полтавський вісник» п'ятдесятитисячним тиражем було видрукувано «Виховний ідеал». У 1997 році Львівська організація Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка видала книгу «Вибрані педагогічні твори».

Постать талановитого українського педагога Г. Ващенка, аналіз його авторської концепції виховання національно свідомої, інтелігентної, творчої особистості й вагомої спадщини педагога («Мораль християнська і комуністична», «Виховання любові до Батьківщини», «Виховання чесности і принциповости», «Виховання пошани до батьків і старих», «Роля релігії в житті людства і релігійне виховання молоді», «Проект системи освіти в самостійній Україні», «Педагогічна наука в СРСР» та ін.) стали предметом наукових досліджень (0. Вишневський, Н. Дічек, Б. До-брянський, 0. Коваль, О. Ковальчук, А. Погрібний та ін.). Педагогічна спадщина митця має знайти гідне місце в літературознавчій та методичній підготовці вчителя-словєсника.

Ґрунтовне осмислення окремих тенденцій літературознавчої підготовки показує, що ці складові професійної парадигми майбутнього вчителя української мови і літератури поступово насичуються позитивними змінами. Актуальні теоретико-методологічні проблеми літературознавчої підготовки, особистісних якостей, професійної компетенції вчителя-словєсника досліджують мово — і літературознавці, педагоги, методисти (Н. Волошина, О. Галич, С Жила, А. Козлов, Г. Клочек, Л. Мацько, Л. Мірошниченко, М. Наєнко, Л. Паламар, Є. Пасічник, Б. Степанишин, А. Ситченко, О. Семеног, В. Шуляр та ін.). Разом з тим низка питань, що стосуються вивчення творчої спадщини відомих педагогів сучасності, зокрема Г Ващенка в літературознавчій та методичній підготовці майбутніх словесників, чекають на свого дослідника.

Отже, мета пропонованої статті — на основі творів Г. Ващенка, досліджень українських учених про його науково-педагогічну спадщину, розглянути окремі положення концепції, що мають знайти належне місце в теоретико — та історико-літературних і методичних курсах філологів. Джерельною базою слугують педагогічні праці Г. Ващенка, публікації А. Погрібного, О. Вишневського та інших відомих українських учених.

Майбутнім учителям-словесникам варто знати, що відомий педагог народився в козацькій родині. Навчався у Роменськіи духовній школі, Полтавській духовній семінарії, Московській духовній академії. Варто, опрацювавши дослідницькі матеріали (архівні та праці вченого), з'ясувати, чому ж Г. Ващенко присвятив себе спочатку літературній діяльності. Відомо, що під псевдонімом Г. Васьківський друкувалися оповідання, п'єса «Сліпий», повість «До грунту». Публікації дістали схвальну оцінку критики.

Під впливом творів відомого вченого Лесгафта Г. Ващенко захопився психологією й педагогікою і в подальшому присвятив себе педагогічній діяльності. Одне з найважливіших завдань практичних занять з історії української літератури — навчитися правильно (уважно, осмислено, з нотатками на полях) читати текст, заглиблюватися у внутрішній світ твору і митця, з'ясовувати місце цієї праці у спадщині педагога, в освітній парадигмі епохи, проводити зіставлення педагогічних явищ, показувати неповторні особливості індивідуального стилю Г. Ващенка, тобто оволодівати навичками філологічно-педагогічного аналізу.

Звичні запитання і завдання потребою часу замінюємо на такі, що вимагають уважного ставлення до індивідуального авторського стилю, відповідаючи на які, студентові необхідно уважно читати твір, ретельно опрацьовувати рекомендовану літературу, кожне положення обов'язково ілюструвати посиланнями на текст аналізованого твору та відповідне наукове джерело. Щоб подати, наприклад, літературний коментар до уривку з тексту, потрібні низка енциклопедій, словників. Такі завдання прищеплюють уважне ставлення до кожного слова тексту, адже, можливо, саме це слово допоможе показати найважливіші відтінки авторської думки і задуму.

З'ясовуючи можливість використання спадщини Григорія Ващенка у процесі здобуття студентами педагогічно-філологічної національної освіти, зупинимося на його професорській роботі в Полтавському педагогічному інституті. Саме тут з'явилася одна з найбільш промовистих педагогічно-дидактичних праць ученого «Загальні методи навчання». На титульній сторінці книги зазначено: «Державний науко-во-методологічний комітет нарком освіти УРСР дозволив до вжитку як посібник у педвузах». Перше видання було здійснено у 1927 році, друге — в 1929 році. У період «українізації» така діяльність вважалася допустимою. Однак у часи жорстоких репресій проти української національно свідомої інтелігенції, насамперед учительства, за «буржуазно-націоналістичні положення» підручник було вилучено з ужитку й заборонено. Г. Ващенка звільнили з посади завідувача кафедри української мови і «призначили в чергу на знищення». Лише своєчасна еміграція за межі України врятувала життя вченого.

Книжка, основи якої складає лекційний курс, тривалий час слугувала підручником для всіх навчальних закладів України. Структурне наповнення визначили розділи: «Поняття про методи навчання», «Діалектична методика в науці», «Аналіза та синтеза як способи наукової роботи», «Способи висновування в науці та навчанні», «Клясифікація метода навчання з погляду участи вчителя та учнів в навчальному процесі». Кожний з них був ґрунтовно збагачений завданнями на повторення, закріплення і глибше усвідомлення навчального матеріалу. Більшість з них, як показує практика, важливо перенести на площину сьогодення філологічної освіти. Окремі положення книги залишаються актуальними в навчальних курсах педагогіки і методики викладання української літератури. Враховуючи актуалізацію питань інноваційних методів навчання у фаховій підготовці майбутніх учителів-словесників, розглянемо змістовне наповнення розділів книги. У передмові автор зазначав, що в підручнику наявні відхилення від загальних методик навчання, оскільки більше уваги приділено розвитку процесів мислення учнів. Відповідно в першій частині автор ґрунтовно аналізує методи, що характеризують способи мислення підчас навчальної діяльності, з'ясовує сутність «способів» наукової роботи. Методом Г. Ващенко називає систему або засіб для досягнення певної мети. Основним науковим методом автор вважає «діялектичнии», а аналітичний, синтетичний, індуктивний, дедуктивний та інші методи навчання розглядає як способи навчальної роботи. Відомі йому наукові методи педагог класифікує на такі групи:

А) апріорні та апостеріорні (перші ґрунтуються на загальних міркуваннях, другі — на спостереженнях певних речей і явищ);

Б) емпіричні та експериментальні (дослідник розглядає явища в їх природних умовах або штучно робить у них певні зміни);

В) аналітичні та синтетичні;

Г) індуктивні, дедуктивні та методи аналогії.

Методи навчальної діяльності вчений поділяє на три категорії: активні, напівактивні й пасивні. Використовуючи активні методи (дослідчі та методи проектів), вчитель спрямовує розвиток ініціативи Та самостійної думки учнів, його вихованці в цілому працюють самостійно. їхня робота за такого методу нагадує роботу дослідника: учні виконують завдання теоретичного і практичного характеру. Дослідні методи якнайкраще реалізуються в реферативно-семінарській, лабораторно — та екскурсійно-дослідній формах, а тому вимагають достатньої кількості приладів, довідників, робочих книжок.

Напівактивні (вербальні та наочні (ілюстративні)) методи передбачають свідоме засвоєння навчального матеріалу. На першому місці тут логічна пам'ять, далі разом із дедукцією та аналогією застосовується індукція.

Застосування пасивного методу забезпечує механічне засвоєння учнем матеріалу, що його подає вчитель. Головним знаряддям навчання при цьому виступає слово, а слухняність і покірність вважаються найбільш бажаними рисами учня. До пасивних методів педагог відносить вербальні методи навчання: заучування зі слів учителя та механічне заучування частини матеріалу з підручника.

Лекцію, бесіду, лабораторну роботу учнів Г. Ващенко називає «технічними засобами». Саме з їх допомогою здійснюється навчальний процес. Утім, надалі вчений замінює його на термін «метод», вважаючи найбільш доцільним. Автор презентує власний погляд на «метод» і «спосіб навчання». Зазначає, що на практиці вчитель здебільшого комбінує різні засоби навчання, тоді в одній комбінації якийсь із них стає домінантним і його визнають за метод, в іншій комбінації той же засіб має допоміжне значення і стає способом. Отже, в авторській концепції термін «спосіб» синонімічний сучасному — «прийом». Як показує сучасна практика, основні положення відомої праці залишаються актуальними, спроба класифікації методів і «способів навчання» (прийомів) використовується під час занять із «Шкільного курсу української літератури».

Г. Ващенко детально зупиняється також на аналізі, синтезі, індукції, дедукції, аналогії, визначає їх місце і значення у процесі наукової та навчальної роботи. Окремі сторінки своєї книги дослідник присвячує аналізу «лекційної методи», «книжних знань», «наочного навчання», «методу бесіди», «евристичної методи», «активно-ілюстративної», «дослідчої», «методи проектів». Останній з названих нині активно впроваджується в діяльність сучасних освітніх установ. Оскільки автор був прихильником методу проектів, то у «Прикінцевому слові» він наполягає на домінантній ролі під час навчання саме цього методу, звичайно ж, із застосуванням різних способів організації освітньої діяльності. Учитель, обираючи метод, має зважити на вік дітей, обсяг програмового матеріалу, на устаткування школи тощо. Найкращим визнається той метод, який найбільшою мірою відповідає меті навчання й умовам, в яких воно відбувається. Студентам-дослідникам важливо ознайомитися із працею Г. Ващенка «Проект системи освіти в самостійній Україні». Така освіта, вважав педагог, «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям».

Педагогічна діяльність талановитого вченого пронизана філософією добра і любові. Головними елементами української національної освіти, на переконання Г. Ващенка, є християнська мораль та виховні традиції як основа родини і здорового суспільства. Ці ідеї знайшли відображення у працях Г. Ващенка «Виховний ідеал» та «Виховання волі і характеру», написаних понад п'ять десятиліть тому, де автор ознайомлює з численними історичними подіями, фактами, філософськими, релігійними, психологічними і педагогічними течіями. Уперше книга «Виховання волі і характеру» була видана в Лондоні в 1952 році (перша частина) та в Мюнхені в 1957 році (друга частина). Перша частина праці становить глибокий філософсько-психологічний аналіз вольових процесів людини і комплексно-психологічних рис, що називається характером. Друга частина книги є педагогічно-прикладною. Автор презентує основні прийоми, методи, форми і засоби виховання волі і характеру української молоді, реалізації загальновідомого постулату вченого «Служіння Богові й Україні». Виховання і самовиховання, свобода волі, проблема особи і суспільства, інші складові виховання молоді, формування релігійності, виховання любові до Батьківщини, здорового патріотизму, чесності і принциповості, мужності та героїзму, дисциплінованості й організованості, пошани до батьків і старших ґрунтовно висвітлені у книзі й не втратили своєї актуальності у наш час, а тому, безперечно, можуть використовуватися у фаховій підготовці вчителів-словесників.

Основою сучасного виховного ідеалу, на думку Г. Ващенка, має бути християнська мораль. Відомо, що Г. Ващенко, закінчивши богословські студії в Москві, не став священнослужителем, бо розчарувався в поведінці і способі життя духовних наставників, викладачів і більшості студентів, які були доволі далекі від норм християнської моралі (на той час церква Московського патріархату служила царизму і сталінському режиму, не направляла державні злочинні загарбницькі наміри на шлях християнської моралі), але питанням виховання молоді у християнському дусі присвятив низку статей у журналі «Визвольний шлях», що видавався «Українською видавничою спілкою» в Лондоні. Серед праць — «Християнський виховний ідеал», «Найхарактерніші риси християнської філософії», «Космологічний доказ буття Божого», «Моральний доказ буття Божого», «Євангелійський ідеал людини» та ін. Аналізуючи християнську мораль, Г. Ващенко наголошує на тому, що кожний християнин, наслідуючи Христа, повинен насамперед виконувати своє призначення на землі відповідно до власних сил, здібностей та умов життя, мати три основні доброчинності: Віру, Надію і Любов. Любов християнина-українця має обов'язково бути діяльною, активною в боротьбі зі злом. «Але борючись із злом, — наголошує педагог, — християнин мусить уникати помсти... Боротьбу зі злом слід провадити виключно для перемоги добра, — і то не тільки добра абстрактного, а й для добра злочинця, і це треба доводити до свідомості його» [2,89].

Служити Богу і Батьківщині — головна мета, що стоїть перед українським народом понад тисячу років і має особливий характер на етапі нинішнього державотворення. У цьому полягає виховний ідеал Г. Ващенка. Служіння Богові як абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, і нації, реальній земній спільноті, належність до якої має наповнювати серце кожного українця (національна гідність). З метою аргументації власних поглядів про звичаї, культуру і творчість рідного народу дослідник ґрунтовно вивчав свідчення видатних мислителів (Ібн-Даста, Цисара Маврикія, Е. Вінтера та ін.), які з повагою відгукувалися про духовне, мистецьке, господарське, військове багатство українського народу. Ібн-Даст, відзначаючи велику гостинність наших предків, наголошував, що слов'яни «…гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; з усіма* хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити й утискувати таких людей...» [2, 105]. Чужоземні мандрівники відзначали відважність наших предків: «... землю треба було захищати від нападу різних ворогів, і тут наші пращури виявляли велику хоробрість...» [2, 106]. Такі положення нині використовуємо під час проведення занять українознавчого та народознавчого циклів, що є обов'язковими компонентами у фаховій підготовці вчителів-словесників.

Учений застерігає, що, завоювавши державну незалежність, її дуже легко можна втратити. Щоб такого не трапилося, важливо наполегливо, самовіддано й цілеспрямовано виховувати молодь. її першим національним обов'язком має стати збереження і пошана власних традицій. Молоді люди повинні знати, що саме на нашій землі творилися прадавні культури, формувалися майбутні народи. До того ж, власне, і Європа сформувалася завдяки Київській Русі, Україні, де значна увага приділялася саме вихованню й освіті. Завдяки найвищим, порівняно з іншими народами, виховним критеріям українська земля подарувала світу Володимира Мономаха і Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Григорія Сковороду, Т. Шевченка і К. Ушинського, Софію Русову і Івана Огієнка, Івана Стешенка і Степана Сірополка, Олександра Духновича і Августина Волошина, Антона Макаренка і Василя Сухомлинського та ін.

Цілком правомірно українці пишаються власною родинною педагогікою, що формувалася на основі християнської моралі, зокрема почуття обов'язку щодо власної родини, культу родинної злагоди. Ідеали козацької епохи залишаються благодатними у справі формування духовного світу молоді. Саме козаки, велетні духу, звитяжні лицарі, створили могутню Запорозьку Січ, що об'єднала всіх українців спільною національною ідеєю визволення України та здобуття свободи і незалежності. Високим показником сили і духу козаків було те, що вони йшли на самопожертву заради торжества добра, правди, справедливості для рідного народу.

Риси традиційного виховного ідеалу (глибока релігійність та ідеалістичний світогляд) були успадковані ідеалами наступних епох. Тільки насильницький розрив національного й релігійного виховних ідеалів у 20—30-х pp. XX століття призвів до неминучого руйнування духовності та культури народу. Завдання сучасної освіти — формування у молоді високого рівня духовності, тобто природної сутності людини, орієнтованої на співучасть, доброзичливість і безкорисливість, яка врятує суспільство від жорстокості й агресивності, визначить спрямованість особистісних потреб, зумовить настанову на відповідний життєвий вибір. Повністю погоджуємося з думкою вченого, що «ставлення до традицій.... мусить бути критичним» [2, 102]. Видатний педагог пропонує відкинути такі невартісні традиції, як «взаємні внутрішні сварки», вживання «спиртних напоїв під час веселія». Водночас митець наголошує: «Основними є здобутки духовної культури й насамперед народні ідеали, що міцно пов'язані зі світоглядом, релігією і мораллю. Якщо ці ідеали високі й здорові, то це перша запорука того, що нація з честю витримає найтяжчі іспити історії і збереже себе в найтяжчих умовах внутрішнього і міжнародного життя... Коли ж вони низькі і нездорові, то навіть при найбільш сприятливих умовах життя нація буде розкладатись...» [2,103]. «Традиційний ідеал — це не вишивана сорочка», яку можна скинути і все ж таки залишитись українцем, ідеал людини — це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особовості та її призначення. Наш виховний ідеал — це не тільки духовно багата, а й високоморальна особистість.

Поряд з духовністю мораль і моральність трактуються як основні категорії в системі національного виховання. Мораль не зводиться до понять зовнішньої поведінки. Маємо на увазі насамперед глибоку моральну віру, що ґрунтується на знанні ідеалів і на вірі в Абсолют Бога. Людині властиві вроджене прагнення до Бога, потреба в ньому, спрага правди і краси, навіть жертовності заради добра. Усе це є виявом духу людини. Психологія вивчає причини негативних вчинків особистості, але не може пояснити, чому люди вчиняють чесно, роблять добро, навіть зазнаючи через це матеріальних втрат. Саме такими ознаками, зазначає Г. Ващенко, християнсько-демократичне виховання відрізняється від авторитарного.

За концепцією педагога, українському виховному ідеалу притаманні ще такі позитивні риси, як святість родинного життя, вірність у коханні, любов до батька та матері, привітність, щирість, духовна простота, любов до праці, до книги, знань, волелюбність, гостинність, зневага до ледарів, п'яниць. В основу виховання український народ ставить загальнолюдські та культурно-національні цінності. Такі ознаки найкраще репрезентують риси українського національного виховного ідеалу, який традиційно втілює в собі м'якість і ніжність вдачі, доброту і милосердя, лагідність і щирість, правдолюбство й справедливість, витривалість і терплячість, стійкість і незламність духу. Саме на такий ідеал ми орієнтуємося в підготовці вчителя української мови і літератури, використовуючи педагогічну спадщину ученого.

Г. Ващенка хвилювали питання: «Чому ми так живемо?», «Як нам краще жити?». Він добре бачив недоліки, прагнучи їх усунути і намагаючись розвинути сильні сторони нашого народу. Митець вважав, що в людині і суспільстві важливо розвивати все краще і зменшувати вплив негативних рис як на людину, так і на суспільство. Як і більшість українських філософів та педагогів, дослідник звертав увагу на самовдосконалення людини і світу. Г. Ващенко наголошував, що людина постійно вдосконалюватися буде тоді, коли долатиме труднощі, тобто загартовуватиме волю і характер. Учений переконував, що характерною ознакою волі є активність, найтиповішою формою мислення — споглядання, найтиповішою формою волі — дія. Через мислення ми сприймаємо дію об'єктивного світу на нас й усвідомлюємо її, коли виявляємо наше ставлення до цієї дії, а у вольовому процесі ми, власне, самі діємо, вносячи в нього певні зміни. Ми постійно навчаємо підростаюче покоління вмінню володіти собою, вмінню створювати в собі такий внутрішній стан, який би дав можливість приймати раціональні рішення за будь-яких дій ззовні, тобто людина мусить контролювати себе. Оскільки відсутні «офіційні заохоти та спонуки» (А. Погрібний), виховні концепції Григорія Ващенка впроваджуються в педагогічну практику поки що лише ентузіастами.

Г. Ващенко — це гордість виховної науки українського народу. Велич митця не лише в тому, що він відкрив нові шляхи розвитку педагогічної науки, а й у тому, що його філософсько-освітні ідеї гуманізму, турботи про загальне благо, зв'язку школи з народним життям, виховуючого і розвивального навчання, освітнього і виховного значення рідної мови залишаються прогресивними й корисними для вдосконалення процесу навчання й у першу чергу виховання. Спадщина Г. Ващенка ще чекає свого глибинного і системного вивчення.

Література

1. Ващенко Г. Виховання волі і характеру. Підручник для педагогів. — К., 1999. — 300 с.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994. — 191 с

3. Дічек Н. Ідеолог патріотизму ґ. Ващенка // Педагогічна газета. — 2003. — № 3. — С.8

4. Добрянський Б. Його гаслом було: «Служіння Богові та Україні»: До 125-річчя від народження професора Г. Ващенка // Українська мова та література в школі. — 2003. — №11.— С.17—18.

5. Коваль О. Григорій Ващенко — людина — педагог — державник // Практична психологія та соціальна робота. — 2003. — № 2-3. — С 145 — 149.

6. Ковальчук О. Виховна система Григорія Ващенка як складова європейської гуманітарної традиції // Вища освіта України. — 2003. — № 4. — С 117 — 120.

7. Погрібний А. Григорій Ващенко (1868 — 1967) «Бог і Україна»// Освіта. — 2003. — № 1. — С.2


Розміщенно Referat в разделе Учнівські шкільні твори Понедельник 21 декабря 2015 в 16:06




  • Що являє собою навчання і які його завдання
  • Предметом педагоги як науки є вивчення процесів навчання й виховання особистості. Проблеми навчання досліджує дидактика. Об'єктами дидактичних досліджень є реальні процеси навчання зв'язку між різними їхніми сторонами. До числа основних понять дидактики ставляться: навчання, викладання, навчання, утворення навчання це цілеспрямоване
  • Методика і досвід
  • Бондаренко Є. Д., Т. А.Діденко, С. М.Коваленко. Рідна мова в педагогічній лабораторії К. Д.Ушинського (на матеріалі статті “Рідне слово”): спроба сучасної інтерпретації Нерубайська Л. А., Смолявський Л. П. Поетична творчість М. Негоди і А. Пашкевича Розробка інтегрованого уроку з української літератури щодо
  • Виховання дітей. Педагогічні погляди Демокрита
  • Демокрит (ок. 460 - ок. 370 р. до н.е.) був видатним давньогрецьким філософом-матеріалістом. По уривках, що дійшли до нас, його численних творів можна бачити, що Демокрит розробляв всі галузі тодішнього знання: відомі його праці по філософії, математиці, фізиці, біології, медицині,
  • Виховання дітей. Виховуємо естетів (Методи виховання в Афінах)
  • Шановні батьки, якщо ви хочете взяти на озброєння методи виховання дітей в Афінах, почніть із того, що поставтеся до цього питання дуже серйозно. Адже вихованню й навчанню дітей в Афінах надавалося велике значення. Афиняне прагнули при цьому до сполучення розумового,
  • Виховання дітей. Педагогічні теорії Аристотеля
  • Аристотель ( 384-322 гг. до н.е.) виділяв три сторони виховання - фізичн, моральне й розумове й уважав, що вони становлять єдине ціле Аристотель указав на особливості кожного віку, визначив мети, зміст і методи виховання в кожний період. Це була перша в
  • Авторський семінар Г. А. Іваниці «Сучасні підходи до навчання шестиліток»
  • Під час семінару Галина Афанасіївна Іваниця розкрила систему виховання добродійності молодших школярів у рамках авторського проекту комплексної програми гуманістично орієнтованої виховної системи «Добродій». Дана система передбачає оволодіння учнями знаннями про основні елементи добродійної соціальної поведінки, формування елементарних навичок оцінювати свої
  • Навчання дітей грамоті
  • Уроки навчання листу, навчання алфавіту. Уроки для майбутніх першокласників. Посібника для батьків і педагогів

Використання творчої спадщини Григорія Ващенка у фаховій підготовці вчителів-словесників – Стаття з української літератури