1798 р. у Петербурзі без відома автора, І. Котляревського, було видано три перших частини «Енеїди» з такою посвятою на титульній сторінці: «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Ця посвята одразу спонукає до роздумів: на кого ж була розрахована українська книга, хто ії читав у часи, коли «малоросійська» мова була офіційно зневаженою, розцінювалася як зникаюче «провинциальное наречие», придатне лише для «низьких» жанрів і «низької» мужичої теми — оспівування борщу, вареників та пшоняної каші? Адже не без підстав Г. Квітка-Основ'яненко зауважував: «Є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, ...що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати».

Існують різні думки щодо читача першої половини XIX ст., непоодинокі свідчення популярності української книги, зокрема «Енеїди» І. Котляревського як першого твору нової літератури. Сучасники письменника зазначали, що поема «ходила у сотнях списків», її скрізь зустрічали «с восторгом: все сословия читали ее, от грамотного крестьянина до богатого пана» і що при її перевиданні на неї знайдеться «много охотников». Т. Шевченко, називаючи І. Котляревського в елегії «На вічну пам'ять Котляревському» соловейком, писав, що спів його слухає і багатий, «кого доля, як мати дитину, убирає, доглядає», і сирота, що «до світа встає працювати». Поема, як вважають, була такою популярною, що про неї знали не лише в Україні, а й у Задунайській Січі, Чехії, Польщі. її після поразки у війні з Росією вивіз до Франції Наполеон.

Деякі з цих висловлювань підтверджені фактами, а ті ж, у яких йдеться про масовість читача, його соціальний статус, існують на рівні припущень. Щоб перевірити достовірність цих припущень, передусім слід відповісти на питання, які ж соціальні верстви наприкінці XVIII —на початку XIX ст. були освіченими, яким було соціальне обличчя ймовірного українського читача, а отже, де функціонувала українська мова, які сфери суспільного життя обслуговувала?

«Енеїда» як перший твір нової української літератури постала наприкінці віку, який П. Куліш справедливо назвав «веком расхищения национальной собственности всеми благовидными и неблаговидными способами». Після знищення Запорозької Січі в Україні ліквідовувалися рештки автономії: селянство було загнане в кріпацьке ярмо, козацька старшина денаціоналізувалася і, по суті, зрадила державотворчі й духовні інтереси свого народу. Намагаючись і сліду не лишити від козацької держави, царизм придушував національні інтереси й домагання українців усіма можливими засобами — адміністративними і поліційними. Був утворений окремий комітет, завдання якого полягало у знищені на українських землях залишків місцевої культури, у цілковитій їх русифікації. Російську мову як урядову запроваджено в усіх установах, зрусифіковано всі школи (і початкові, і семінарії, й університети). Особлива роль у русифікації центральної України відводилася відкритому в 1834 р. у Києві Університету св. Володимира.

Але ж до гімназій та університетів приймали небагатьох, як правило, із заможної верстви. Основна ж маса народу, тобто селянство, залишалася неписьменною. Якщо про Україну XVIІ ст. чужинці писали як про землю «з прегарною рисою», де всі, «за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати», то українське село XVIII ст. (а саме селянство складало основу нації) в абсолютній своїй масі було неписьменним. Отже, селянин як основний носій українського слова і тому ймовірний читач «Енеїди» прочитати її не міг. До того ж книга у той час була дорогою, що засвідчує репліка з листа Є. Гребінки до свого батька: «Купив, крім чобіт за 5 карбованців, історію малоросійську за 4 карбованці». Тож прийнятною може бути думка вченого І. Айзенштока про те, що «до «низів», до міщанства й селянства, поема тоді не доходила». Читачі «Енеїди», на його думку, були «серед освіченіших верств та заможнішого панства».

Хто ж представляв в Україні наприкінці XVIII — у 40-х pp. XIX ст. освічену верству? Хто були ті «благосклонные читатели малороссийского слова», «хранящегося в устах... миллионов соотчичей наших»? Як свідчать історичні дані, у цей час в Україні, без урахування південних губерній, було 9 млн. жителів. Кого з них могли зацікавити селянська тема та образ «мужичої хати» з її проблемами, звичаями, традиціями?

Освіченою верствою у той час було переважно дворянство — нащадки козацької старшини, міщан і духовенства. У перших десятиліттях XIX ст. дворянство змінила нова суспільна група — демократична інтелігенція, що складалася переважно з міщан та освічених людей із різних кіл громадянства -- козацтва, поодиноких селян, духовенства. В одну цілісність їх гуртувала вища освіта, що її на той час здобували не лише в Московському чи Петербурзькому, а й у Львівському (з 1784 p.), Харківському (з 1805 р.) і Київському (з 1834 р.) університетах (до речі, в 1834 р. у Київському університеті навчався всього 61 студент).

Перейнявшись ідеєю загальноєвропейського національного відродження, інтелігенція нового часу звернулася до народу як до носія національної свідомості й сили. Але демократична інтелігенція була малочисельною. Ії майже не цікавило економічне і соціальне життя селянства, вона віддавала перевагу вивченню народного буття: історії, народних пісень, звичаїв, легенд, вірувань. З такого інтересу постали «Енеїда» І. Котляревського (1798 p.), граматика української мови О. Павловського (1818 р.) і «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827 р.) — перші паростки пробудженої національної свідомості та національного життя. Автори всіх трьох видань — представники освічених верств, що належали до дрібномаєтного панства. І саме поміж таких і поширювалась у списках «Енеїда», яскравим свідченням чого є її читачі-видавці М. Парпура і Й. Каменецький.

Так, Максим Парпура, прозваний Котляревським «мацапурою», був вихідцем із старовинного козацького роду, записаного в реєстр конотопського дворянства 1788 р. У Петербурзі обіймав високі службові посади. На свій час був людиною заможною і високоосвіченою. За відомостями історика О. Лазаревського, Парпура — «людина, безперечно, дуже освічена для свого часу, яка цікавилася літературою й сама нею займалася». А тому можемо сказати, що видання М. Парпурою «Енеїди» було виявом і його читацького інтересу, і аматорства.

Інший видавець — Йосип Каменецький також народився в Україні, закінчив Чернігівську семінарію, а згодом Петербурзький медико-хірургічний інститут. Кошти на два перших видання «Енеїдн» дав М. Парпура, а й. Каменецький був редактором видання. Третє видання, здійснене самим І. Котляревським, матеріально підтримав полтавський губернський маршалок С. Кочубей.

Отже, підсумовуючи характеристику соціального портрета читача «Енеїди», а значить і «любителя малоросійського слова», можемо, як і дослідник поеми П. Житецький, сказати, що тими читачами були представники «дрібної інтелігенції української, в склад якої входили нижчі верстви духівництва, а також хуторські панки та підпанки, що не загубили симпатій до народної мови та пісні». Читачі української книги були й серед освіченіших верств та заможнішого панства. І саме таке коло формувало як гурт читачів-шанувальників, так і гурт українських письменників першої половини XIX ст.: І. Котляревського. Г. Квітку-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінку, М. Метлинського, М. Гоголя та інших.

Як правило, з того ж письменницького кола, а ще з товариства друзів, знайомих залучалися основні читачі-передплатники. Відомо, наприклад, що, готуючи до друку збірник «Запорожская старина», його упорядник і видавець І. Срезневський розраховував на читачів-передплатників із середовища поміщиків, знайомої харківської професури і з-поміж університетських товаришів, причетних до харківського літературного руху.

Передплатників перших друкованих творів Т. Шевченка («Тризна», «Гайдамаки») авторові організовували знайомі й друзі, зокрема Г. Квітка-Основ'яненко і В. Рєпніна. Книги були дорогі, отож, незважаючи на інтерес до Т. Шевченка, розповсюджувалися нелегко та й у нечисленних примірниках. Так, Г. Квітка-Основ'яненко писав Т Шевченкові, що передплатні білети «усі цілі лежать..., ніхто не взяв ні одного», хоч «записалося душ з п'ятнадцять». І це у Харкові, провідному українському культурному центрі тих часів. Що вже казати про провінцію, приміром, Яготин, де добрий друг Т. Шевченка В. Рєпніна, намагаючись допомогти йому фінансово, зверталася передусім до багатих поміщиків і до осіб, що обіймали високі посади,— Тарнавських, Ґалаґанів, Лизогубів, Закревських, Кочубеїв, як правило, вихідців з колишньої козацької старшини. З-поміж них траплялися і представники тогочасної службової еліти, «сановные государственные люди».

До таких належав передусім генерал-губернатор Малоросії князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський, маєток якого в Яготині прихистив Т. Шевченка і щедро наснажив його на створення поетичних та живописних творів. І не дивно, адже князь М. Рєпнін був високоосвіченою людиною свого часу, виявив хоробрість і військову доблесть у війні з Наполеоном, був призначений російським послом при іспанському дворі, згодом — генерал-губернатором Саксонії і Малоросії. Відзначався демократичними поглядами та інтересами, був шанувальником української культури, покровительствував її діячам, зокрема І. Котляревському і М. Щепкіну.

Проте читачі-шанувальники такого культурного рівня, як князь М. Рєпнін, були поодинокими. Збірний же соціальний і культурний портрет решти був таким, що не сприяв популяризації українських творів і їх глибокому розумінню. Переважно це були типові поміщики. Вони, хоч і мали певний інтерес до української старовини, але, як писав І. Шевченко у зверненні до передплатників «Гайдамаків», часто соромилися признаватись у тому, що читають «мужицьку» книжку. «Панич Кирпа-Гнучкошиєнко-въ», як зазначав Шевченко, соромився подати свою «благородну фамілію» з-поміж «субскрибентів» (передплатників С. 3.) «Гайдамаків». Рівень таких читачів засвідчує рецензія на поему, вміщена в альманасі «Ластівка» (Санкт-Петербург, 1841 p.): «Порадував нас торік Шевченко Кобзарем, а тепер знову написав поему Гайдамаки. Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку, та у жаркий день після обіду гарний кавун! — і їси, і ще хочеться — і читаєш, і не одірвешся». Як кажуть, коментарі тут зайві.

Загальновідомо, що той, хто береться за перо, береться за нього з потреби висловитися та бути почутим і читачем, і критикою. Автор же української книги першої половини XIX ст., по суті, свого читача не мав і добре це усвідомлював. Адже той, кому книга була адресована своїм змістом і мовою, через відомі обставини її прочитати не міг. Недаремно Є. Гребінка, висловлюючись на адресу художньо неспроможної повісті маловідомого автора С. Карпенка, побіжно зазначав, що «повість не завдасть шкоди ні автору, ні українській літературі». З усвідомлення трагізму ситуації, в якій розвивалася українська література, а отже й проблеми «автор-читач», з'являються у Т. Шевченка розпачливі рядки: «Для кого я пишу? для чого?», «Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене».

Окремі відгуки на українську книгу в той час, звісно, були: у російській періодиці, мемуарах, офіційному та приватному листуванні. Були й схвальні, на підтримку автора і мови, якою він пише, були й «доброзичливі» поради покинути писати «провинциальным наречием». А були й зневажливі, цинічні, на зразок ущипливих закидів на адресу Г. Квітки-Основ'яненка, що він своєю «Марусею» «доставил лакеям... чтение, понимаемое ими». Від Шевченкової поезії, на думку таких шанувальників, «дьогтем відгонить». Передбачаючи подібні насміхи й дошкульності, Г. Квітка-Основ'яненко продовжував писати про все тих же Галочок і Марусь їх же таки мовою, захищаючись від критиків то передмовою, то «суплікою (проханням — С. 3.) до пана іздателя», то реплікою в листі: «Только не больно бейте». А в листах до однодумців, соратників по перу Г. Квітка-Основ'яненко висловлювався інакше: «Мы должны пристыдить н заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 мил[лионов] говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию...».

Твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка не тільки заперечували нігілістичне ставлення до української літератури, демонструючи великі можливості української мови, її здатність яскраво відображати життя народу, а й будили національну свідомість читачів і гуртували їх навколо ідеї відродження й духовного розквіту народу.


Розміщенно Referat в разделе Учнівські шкільні твори Среда 30 декабря 2015 в 18:41




  • Наказ МОН України №148 від 03.03.2013 р
  • МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Н А К А З м. Київ № 148 від 03.03.2013 Про підсумки проведення VІІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика Відповідно до Положення про Міжнародний конкурс з української мови та наказу Міністерства освіти і науки України № 858
  • Наказ МОН України №22012 від 07.04.2013 р
  • МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАКАЗ М. Київ № 22012 від 07.04.2013 Про затвердження складу робочої групи З розроблення галузевої Програми поліпшення вивчення української мови У загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин На виконання рішення І Всеукраїнської наради вчителів української мови і літератури загальноосвітніх навчальних
  • Січкар Світлана Іванівна, методист з української мови і літератури
  • 64-95-22 Е-mail: n Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт. ОСВІТА: Повна вища. Черкаський державний університет імені Б. Хмельницького, філологічний факультет ПОСАДА: Методист з української мови і літератури ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ: Співавтор програми та посібника-хрестоматії для учнів
  • ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ ТА МОВИ!
  • Вітаємо вас із Днем української писемності і мови - одного з найцінніших надбань народу! Наш земляк, Володимир Сосюра, пророчо мовив: «Без мови рідної й народу рідного нема». Повертаймо українській мові роль творця духовного відродження української нації, духовного світу людини. Бережімо рідне слово.
  • Національний символ – Твори на нелітературні теми
  • Національний символ Тризуб — національний символ України. Яке значення вкладалося у це зображення? Єдиної думки вчених на це питання немає. Одні вважають, що він являє собою три стихії природи: повітря, воду й землю. Інші переконані, що це зображення сокола або Берегині,
  • Пам’ятник церковного зодчества в моєму місті – Твір по добутку “Пам’ятники, визначні пам’ятки”
  • Пам'ятник церковного зодчества в моєму місті В центрі Харкова, там, де раніше стояла Харківська міцність, коштує самий древній кам'яний будинок міста, що збереглося до наших днів. Це Покровський собор, побудований наприкінці XVII століття. Місце, де розташоване собор, міцні кам'яні стіни,
  • Роль літературної критики в утвердженні престижу українства – Часть 4
  • Тільки високий професіоналізм літературної критики на основі системного вивчення українства в контексті регіональних і світової культур підтримує його реальний, заслужений престиж, виявляючи дійсну соціокультурну вартість української літератури. Тільки високий професіоналізм літературної критики на основі системного вивчення українства в контексті регіональних і

Хто був читачем української книги в часи І. Котляревського і Т. Шевченка? – Українська література, запитання і відповіді