Не дуже давно я прочитав поему А. Т. Твардовского “По праву пам'яті”. Зізнатися, до того моменту мої знання про поета були досить обмеженими, тому що ґрунтувалися (думаю, як і в більшості нинішніх школярів) лише на широко відомій його поемі “Василь Теркин”. Але це незнайоме мені раніше добуток глибоко вразив мене тією щирістю вираження наболілих почуттів, який воно пронизано від початку до кінця. Крім того, воно викликало в мене інтерес до самого поета

А. Т. Твардовский, знайомий багатьом читачам по своїх добутках про війну, відомий ще і як активний суспільний діяч. Будучи в роки хрущовської “відлиги” головним редактором журналу “Новий мир”, він своїми зусиллями буквально подарував читачам добутку багатьох літераторів, заборонені під час сталінської диктатури. Саме з його допомогою побачив світло й оповідання нікому тоді ще не відомого А. Солженицина “Один день Івана Денисовича”, що став подією величезної важливості не тільки в літературної, але й у суспільному житті країни. над поемою “По праву пам'яті” автор працював протягом трьох років і закінчив її в 1969 році, але під час “застою” з ідеологічних міркувань вона просто не могла пройти цензуру й була опублікована лише вісімнадцять років через, що, безсумнівно, тільки підвищує інтерес до неї. Почуваючи на схилі віку гостру потребу встигнути сказати про самому головний, у чомусь покаятися, про щось попередити, Твардовский у поемі міркує про трагічну долю свого покоління. Автор вклав у невелике по розмірах добуток весь біль, що викликали в ньому спогаду про страшні злочини того часу

У вступі поет готовить читача до обговорення важливих проблем, набудовує його на серйозний лад Перед особою збіглих билей Не вправі ти кривити душею, Адже ці були оплатили Ми платою самою великий... Сама поема розділена на три частини, причому перша протипоставлена двом іншим. Але вже до кінця першої частини тон автора стає усе похмуріше, чита тель почуває, як згущаються фарби. Поет дає зрозуміти, що дуже незабаром безтурботна юність цих людей закінчилася й життя зустріла їх не занадто привітно.

“Син за батька не відповідає” так названа друга частина поеми. З її ми довідаємося страшну “минуле” про те, які жахливі борошна змушені були терпіти діти репресованих громадян, безліч яких не тільки не робило ніяких злочинів, але всіляко намагалося допомогти молодій країні піднятися з розрухи й убогості. Батько самого Твардовского був розкуркулений і засланий на Північний Урал, і парубкові доводилося вступати в життя й у літературу із клеймом “кулацкого синка”. А як з тією кличкою жити парубійкові, Як відбувати безвісний строк, Не понаслишке, Не із книжки

Тлумачить автор цих рядків... Але основний, на мій погляд, завданням цієї частини було показати ту жахаючу простоту, з якої приймалися рішення, здатні змінити життя мільйонів громадян. Переживання й почуття людей не просто не бралися в розрахунок малося на увазі, що їх просто не існує, що замість людей лише механічні виконавці волі “вищого” істоти. І державна машина ростила й ретельно готовила ті, хто згодом міг стати таким механізмом, хто на догоду начальству був готовий на все. Особливістю поеми є те, що при малому обсязі тексту авторові вдається сказати багато про що. Так, постійно вертаючись у другій частині до фрази “Син за батька не відповідає”, поет міркує й про історичні наслідки цього гасла, і про свою особисту провину перед родителями, і про те, що “за загального батька ми виявилися все у відповіді...

”. І це посправжньому актуально не тільки для часу написання поеми, коли “у керма” перебував Л. И. Брежнєв, але й для наших днів. Так давайте ж вдумаємося, вчитаємося в рядки поеми, зрозуміємо, що ...це було явним минулим Для тих, чий було обірване століття, Для що стали лагерною пилом, Як хтось ніколи вирік. Покоління, до якого були звернені ці слова, не мало можливості прочитати їх і усвідомити їхню справедливість і важливість

наслідку цього ми відчуваємо вже зараз, спостерігаючи мітинги й демонстрації, їхніх учасників, що несе портрети Сталіна, що мріють про “сильну руку”. Так нехай же до свідомості кожного дійдуть рядка, звернені до нас два з половиною десятиліття назад А ви, що нині норовите Повернути колишню благодать, Так ви вуж Сталіна кличте Він богом був Він може встати. У цьому невеликому добутку Твардовскому вдалося виразити безліч різних почуттів і переживань радянської інтелігенції, точніше, тої її частини, що, незважаючи на явно несприятливі умови, намагалася протистояти режиму, не піддатися тиску зверху, зберегти людську особу, не заплямувати своя совість

И нам, нашому поколінню, що перебуває на порозі зрілого життя й видящему нестабільність суспільної свідомості, саме нам не просто корисно, але життєво необхідно вивчати як історію, так і літературу нашої країни, щоб у вирішальний момент вибору не зробити фатальної помилки й не ввергнути її в хаос, розруху, убогість. І нехай девізом для всіх нас будуть заключні рядки поеми Зате й надалі як були будемо, Яка раптом не гримни гроза, Людьми З тих людей, Що людям, Не ховаючи око, Дивляться вглаза.


Розміщенно Referat в разделе Аналіз змісту Воскресенье 2 марта 2014 в 21:11





«Я жив, я був – за геть усе я відповідаю головою»А. Т. Твардовского